III Науково-методичний семінар з історії філософії

Весняні декартівські лекції з історії філософії 2016 

Цикл публічних лекцій

«ДЕКАРТ, ПРО ЯКОГО НАМ ЧАС ПІЗНАТИ»

(лектор – д. філос. н., професор Олег Хома) 

Лекція 1. Декарт у контексті сучасних дискусій про дуалізм (07. 04. 2016 р.) 

  

–   ЗАГАЛЬНА СПРЯМОВАНІСТЬ ЦЬОГО ЛЕКЦІЙНОГО КУРСУ (0.40-10.44)

 

·  Цикл присвячено стереотипам, з якими пов’язане ім’я Декарта у вітчизняній історико-філософській спільноті;

· попри активний розвиток декартознавчих досліджень у світі, в Україні мало відомі їхні результати;наприклад, ми маємо досить неточні уявлення про біографію Декарта, час написання деяких його творів, оригінальну термінологію його текстів; отже, поширення інформації про сучасні відкриття є вкрай актуальним;

·     дві лекції цього циклу будуть присвячені, відповідно, проблемам співвідношення ума й тіла (дуалізму) та моралі; ці дві теми є головним джерелом непорозумінь стосовно декартівської філософії;

·  важливо здійснити у цьому плані демаркацію між царинами філософії й історії філософії, оскільки пріоритетом для філософа є розвиток власних концепцій на принагідному матеріалі, іноді – вирваному з контексту, а для історика філософії – сам контекст, та чи та його реконструкція; 

 

–  ТРАДИЦІЙНИЙ ПОГЛЯД НА ПРОБЛЕМУ ДЕКАРТОВОГО ДУАЛІЗМУ(10.45-21.54)

 

·       Щодо проблеми «Декарт і співвідношення ума й тіла» існує чимало усталених стереотипів;

·       головний з них – т. зв. «дуалізм Декарта», заснований на тезі про реальну розбіжність ума й тіла: останні є субстанціями, неподоланний розрив між якими оприявнює проблему кореляції психічних і фізичних процесів, т. зв. «психофізичну проблему», що її після Декарта намагаються розв’язувати й досі;

·       попри поширеність такого погляду, сьогодні, на моє переконання, в історико-філософському контексті так не можна навіть викладати, не те, що використовувати в дослідницькій практиці; така теза дещо спантеличує: невже Декарт – не дуаліст?

·       для з’ясування цієї тези зазначу, що наше (у сенсі нашої філософської спільноти як цілого) сприйняття картезіанства залишається на рівні пізньо радянських підходів, які здебільшого не враховували (через інформаційний вакуум) сучасні їм (ба навіть істотно більш ранні) західні дослідження;

·       сучасне сприйняття Декарта породжене філософською культурою післявоєнного періоду; спробуймо увиразнити її відмінність від «довоєнної» на прикладі Етьєна Жильсона;

·       принагідно слід зазначити, що основний метафізичний текст Декарта – не «Дискурсія про метод», як вважали у ХІХ столітті, а «Медитації»; також важливо звертатися до латинського оригіналу «Медитацій», написаного самим Декартом, оскільки авторизований французький переклад (який теж слід брати до уваги) місцями істотно від нього відрізняється; 

 

– УМ І ТІЛО ВVІ-Й МЕДИТАЦІЇ: ТЛУМАЧЕННЯ ЕТЬЄНА ЖИЛЬСОНА  (21.55-27.18)

 

·       В контексті розв’язання проблеми Декартового «дуалізму» слід пам’ятати, що всяVІ «Медитація» присвячена поняттю субстанційного союзу ума і тіла; кілька разів там ужито також і термін compositum; тлумачачи цей термін, Жильсон зробив надто редукціоністські висновки, тлумачачи Декарта як загалом схоластичного філософа,а те, що у нього відрізняється від схоластики – як помилкове;

·   ось приклад такого підходу: «Якщо є субстанційний союз, то він може полягати лише в союзі двох субстанцій, призначеному для того, щоб створити третю»; це вказує на єдність композиту, а отже, тут немає жодного нового вчення; ця інтерпретація проіснувала достатньо довго й у наших підручниках живе й сьогодні; з цього погляду, Декарт постає украй непослідовним, бо хоче одночасно запропонувати механістичне розуміння пасій і говорити про схоластичний композит.

 

·       –  АЛЬТЕРНАТИВНЕ ТЛУМАЧЕННЯ ФЕРДИНАНДА АЛЬК’Є  (27.19-38.40) 

 

·       Чому Жильсонове тлумачення не приймається сучасним декартознавством? Для пояснення маємо розглянути концепцію Фердинанда Альк’є, який поставив під сумнів субстанційний характер субстанційного союзу як «третьої субстанції»;

·       на що спирається таке твердження? Альк’є виходить з незаперечного текстологічного факту: Декарт жодного разу не називає «субстанцією» ані людину, ані «субстанційний союз»;

·       чому Жильсон, добрий знавець Декарта, не зважив на цей факт,натомість Альк’є – зважив? Мабуть, тому, що люди починають бачити узвичаєні речі інакше, коли настає новий час: нові інтерпретації в історії філософії є передовсім ознакою нової епохи;

·       епоха Альк’є приведе, зокрема,пост структуралізму, але не в ізмах справа, а в суті; в цю епоху зовсім іншої ваги, ніж до того, набуває сам по собі текст, буквальність, вжиток слів; якщо Жильсон «володіє» текстом Декарта, то Альк’є більше «прислухається» до цього тексту;

·   варто сказати, що на наших філософських теренах та культура ставлення до тексту, яку репрезентує Альк’є, не утвердилася ще й досі; власне, гріх не в тому, поділяємо ми її чи ні, а в тому, що ми про неї не чули;

 

·  історик філософії не має права обмежуватися лише застарілими працями або лише працями своїх співвітчизників; Альк’є висловив фундаментальну вимогу: зрозуміти Декартове вчення передовсім так, як його намагався сформулювати сам Декарт; отже, він пропонує відійти від традиційних, усталених тлумачень і заново відкрити текст; ми не зобов’язані неодмінно поділяти сам підхід Альк’є, але маємо постійно очікувати від тексту чогось нового.