КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

кафедра історії філософії

 

У Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

на філософському факультеті відбувся

І НАУКОВО-МЕТОДИЧНИЙ СЕМІНАР З ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ

«НАУКА ЧИ НАРАТИВ? Аксіоматика в історії філософії».

Доповідач Кононенко Т.П. у виступі актуалізував вимогу визначення аксіоматичної основи розвитку історії філософії як науки у сучасних умовах викладання і дослідження філософії в Україні, що дало поштовх до інтенсивного діалогу учасників семінару. З плідними і конструктивними міркуваннями виступили: Бугров В.А., Руденко С.В., Туренко В.Е., Загороднюк В.В.

Бокал Г.В. оголосила проект проведення у березні цього року ДРУГОГО НАУКОВО-МЕТОДИЧНОГО СЕМІНАРУ З ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ:

«Українська лексикографія ключових філософських термінів китайської мови»

 

 

М А Т Е Р І А Л И

І Науково-методичного семінару з історії філософії

«НАУКА ЧИ НАРАТИВ? Аксіоматика в історії філософії»

 

ТРУШ Т. В.: Оголосила про початок роботи І Науково-методичного семінару з історії філософії, який запровадила кафедра історії філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Повідомила про засновну тему семінару та порядок денний (програму) наукового заходу. Висловила сподівання, що семінар започаткує цікаву, продуктивну наукову роботу, плідну співпрацю, спрямовану не лише на викладачів університету, інших вищих навчальних закладів, працівників наукових установ, але й, перш за все, на найширші лави студентства. Надала слово для виголошення доповіді «Наука чи наратив? Аксіоматика в історії філософії», - д.філос.н, доценту Кононенку Тарасу Петровичу.

 

КОНОНЕНКО Т.П.:Виголосив доповідь на тему: «Наука чи наратив? Аксіоматика в історії філософії», у якій, зокрема, зазначив:

про мету заснування роботи науково-методичного семінару: 

головне питання – які підстави переконання, що наукова пропозиція колективу кафедри історії філософії має можливість перетворитись на своєрідну лабораторію наукових досліджень і, навіть, у певному сенсі вийти за межі класичного розуміння академічної, як нам уявляється, науки і навчального процесу, що досі переважають у нашій свідомості. Неодноразово лунали заклики до того, що в університетах має відбутись поєднання науки та освіти. Однак, щоразу постає найголовніше питання: «Як це має відбуватися?». Як складається алгоритм дій, який би в межах студентських навчальних планів здійснив той винятковий, унікальний процес, процес, який ми називаємо процесом здобуття наукового знання? Йдеться про те, що наш науково-методичний семінар, який сьогодні започатковується, є своєрідною гіпотезою створення освітньо-наукової лабораторії, в межах якої рівноцінно мають можливість як оголошуватися результати власних досліджень, так і здобуватися нові знання, поза розрізнення на студентів і викладачів, адже у науковому пошуку академічна ієрархія не спрацьовує. Працюють лише зусилля того чи іншого дослідника, якщо виконується чи колективна, чи індивідуальна робота. Вже за результатами особа набуває певних регалій і не важить, чи то є студент-початківець чи поважний академік. Саме тому наш науково-методичний семінар має подвійну визначеність: як науковий, так і методичний. Саме науковість є змістом, який має за мету проведення такого заходу, представленого у формах наукового дослідження. А методичний, оскільки захоплює ознаку «освітності»: у процесі наукового дослідження одночасно буде відбуватися навчання. Ми маємо на меті набуття навичок наукового дослідження у процесі самого наукового дослідження. Ще раз наголосимо на тому, що науковість полягає не у різниці обсягів засвоєних знань старших щодо молодших за кількістю. Науковість полягає у тому, що ми маємо певні гіпотези – тобто засновки, з яких починається дослідження, заздалегідь не знаючи результату. І у цьому полягає принципова відмінність між науковим та освітнім процесами. Навіть в українському законодавстві у галузі освіти і науки, якому, часом, не надають належної уваги, визначені певні принципи розрізнення організації наукового і освітнього процесів. Якщо освітній процес покликаний до засвоєння знань, то науковий шлях полягає у відкритті нового знання. І алгоритми цих дій, як правило, різноспрямовані.

щодо нових вимог до визначення освітніх та освітньо-наукових кваліфікаційних рівнів:

На часі постає завдання укладання стратегії загально факультетського узгодження алгоритмів, аби визначити рівень магістра, як освітньо-науковий. Наведемо, як приклад, вияв згаданої проблеми. На одній з конференцій було здійснено специфічне відкриття, зафіксоване, до речі, у публікаціях. Полягало воно у тому, що, коли було проаналізовано шлях підготовки науковця згідно із законодавством України в галузі освіти і науки, зазначимо, шо події стосувалися ще 2007-2008 років, з’ясувалося, що професію науковця набути неможливо у системі професійної підготовки ВНЗ, оскільки випускник разом з дипломом набував і певної професії. Основною ж формою підготовки науковця, згідно цього ж законодавства, визначалася аспірантура. Проте, аспірантура визначалася як форма навчання, а не професійна кваліфікація. Тобто, особа з вищого навчального закладу не отримувала професійних навичок бути дослідником, не мала можливості отримати професію науковця. Бо якусь іншу вже отримала у ВНЗ разом з дипломом про вищу освіту. Студенти, які слухають курс з історії філософії Модерну чули про висловлювання Френсиса Бейкона, у якому йдеться про те, що організація наукового дослідження мало чим відрізняється від організації виробництва. Підприємець стає успішним тоді, коли він відшуковує алгоритм пропозиції та організації самого підприємства. І це той самий алгоритм, яким послуговується дослідник, який досліджує конкретну проблему. Дослідник не лише має здобувати нове знання, але й мати навички ефективної організації цього процесу. Не варто, наразі, зосереджуватися винятково на прагматичній іманентній складовій суто наукового дослідження. Саме тому, що навички, які здобуваються у дослідженні конкретної, в даному випадку, історико-філософської, проблеми стають і навичками, які можна буде застосувати у професійному повсякденні, незалежно від сфери застосування.

щодо колізії статусу історії філософії в освітньому середовищі філософського факультету навчального закладу.

Питання, яке сьогодні винесено у заголовок, як і назва першого науково-методичного семінару, ідея, закладена в ньому, безперечно, стосується історії філософії. Оголошена та проблема, яка виявляється фундаментальною щодо завдань переосмислення царин досліджень і викладання у галузі історії філософії, тобто, визначення її дисциплінарного і наукового статусу. Чим зумовлюється саме така колізія: наука – science–, чи наратив? І уточнюється у напрямку: як присутня аксіоматика в історії філософії. Важливими є як постановка цієї проблеми, так і її вирішення, з огляду на її відверту парадоксальність. Але можливість її вирішення передбачається вже тим, що в останній редакції Закону «Про вищу освіту» вперше дане визначення спеціального рівня магістра, який одночасно пропонує і, у вигляді нормативу, визначає, що магістри – це вже не лише освітній, але й освітньо-науковий рівень, дослідницький рівень, що, своєю чергою, означає професійного набування навичок дослідницької роботи. Як же впровадити цю норму?

Подібну колізію ми отримуємо, коли ставимо питання «Історія філософії – наука чи наратив?». Ні у кого не виникає такого «картезіанського сумніву», коли ми розглядаємо історично, що історія філософії – це наука. Інакше – якщо історія філософії – не наука, як ми маємо можливість проводити дослідження в межах історії філософії або здобувати нове знання? Чому, власне, історія філософії є науковою? Які ознаки науковості в історії філософії? Тут ми отримуємо обопільний спектр проблем, адже це стосується нашої звички, яка виникає як і з традиційної історії викладання й сприйняття історії філософії, так і, знову ж таки, проблеми розуміння, що таке наука і безпосередньої уяви про неї стосовно досвіду проведення наукового дослідження. Традиційно історія філософії спирається на безумовність геґелівської історико-філософської парадигми. Вона передбачає, що існує такий розділ, за одноіменною назвою роботи філософа: «Наука логіки» і, оскільки навіть не ставиться під сумнів, чому ця наука логіки є наукою, визначається, що, якщо історія філософії атрибутивно співвіднесена з наукою логіки, як концепцією саморозвитку певних понять і категорій, тоді ми, безперечно, маємо історію філософії як науку. Проблема полягала в тому, що геґелівська філософія розглядає історію філософії як атрибут, тобто її неможливо вилучити із геґелівської концепції. Однак, одразу ж отримуємо дивний парадокс: якщо ми хочемо вести мову про історію філософії – ми будемо її вести щодо геґелівської концепції з усіма наслідками еволюції. Якщо ж ми захочемо вилучити історію філософію з геґелівської філософії – ми її зруйнуємо. Але тоді постає питання: якщо ми знімаємо основу геґеліанства, яка, до речі, трансформувалось далі і у марксистську філософію, і у ленінську філософію, і багато в чому і зараз залишається певним таким компендіумом засад організації навчального процесу, зокрема, і в історії філософії, то на що, відтак, перетворюється історія філософії? Приблизно з 60-х рр. до 80-х і навіть до 90-х рр. ХХ ст. в історико-філософських дослідженнях надзвичайно потужним був напрямок досліджень: «історія філософії як наука». Тут варто згадати основних представників саме радянської школи. Дуже потужно цей напрямок був розвинутий на кафедрі історії філософії філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка. І є видатні постаті, які розгортали і обґрунтовували необхідність погляду на історію філософії, як науку. Попри це завжди виявлялася одна найістотніша проблема: будь-яке обґрунтування історії філософії, як науки миттєво переспрямовувалося на обґрунтування зі вступу до «Історії філософії» Геґеля з його періодизацією. Чим так само миттєво наражалися на питання: то науковість історії філософії полягає у тому, щоб періодизувати філософію? Далі отримуємо наступну проблему: якщо є принципи викладу історико-філософського матеріалу, то в чому полягає добутковий характер наукових дослідженнь і в галузі історії філософії? Тому, що принципи є елементом наукознавчих досліджень, але самі по собі не є визначальними у історико-філософському дослідженні або науковому провадженні.

Якщо наразі розгорнути іншу частину дилеми, яка стосується історії філософії і далі перейти до сприйняття історії філософії, як науки, то зумовимо визнання такої вимоги: сучасна наука у своїх власних визначеннях поставить питання про такий мало відомий нам розділ, як аксіоматика. Будь-яка наука буде претендувати на наявність цього розділу і ставитиме питання: що є аксіоматичною основою будь-якої науки? Одразу ж варто екстраполювати цю проблему до питання розгляду історії філософії, як науки, тобто, пошуку відповіді на питання: що в історії філософії є аксіоматичним? Безперечно, що сам термін «аксіома» надзвичайно складний, але він завжди визначатиметься як те, що не передбачає множинності інтерпретацій. Якщо ми розглядаємо, що може бути аксіоматичним в історії філософії, то найяскравіші два приклади – це аксіоматики філософського Модерну, які полягають в тому, що 1) одиниці досвіду можуть бути зафіксовані завдяки табличному методу Френсиса Бейкона. Який потім розвинувся і в аналітичну філософію, і в принципи сучасного наукознавства і 2) аксіоматика, яка виявилась у філософії Рене Декарта, де в аксіомі будь-якого філософського дослідження закладені три основні складники: це аналогія з аналітичної геометрії – точка, що не передбачає для геометра необхідності доведення. Водночас у вимогах Рене Декарта, які сформульовані у роботі «Міркування про метод», закладена інша аксіома – це математична аксіома, що передбачає визначення одиниц,і як аналогії точки. Тобто ніхто не ставитиме питання, що одиниця передбачає деяку сумнівність для складних побудов. Якщо немає аксіоматичності в тому, що досліджується, в даному випадку, будь-якого числового ряду, ніхто не зможе нічого довести. Але геніальність Рене Декарта виявляється у тому, що він поєднує «три в одному»: будь-яка аксіома універсального розмислу має передбачати, що ми мислимо одночасно аналітичну аксіому – геометричну точку, її математичну аналогію – одиницю і першу ідею нашого мислення Ego – «Я дізнаюся». Всі інші розмисли виводяться в тому ж самому алгоритмі, у якому доводить геометр свої складні конструкції, спираючись на аксіому точки, або одиниці. І якщо замислитися, чому декартівський метод є науковим, то побачимо, що він спирається на вимогу дослідження, набування нових знань. Ніхто не сперечатиметься з тим, що правильна концепція міститься на алгоритмі розмірковування, які спираються на безумовні аксіоми. Але наступна частина філософії Рене Декарта якраз побудована на тому, що передбачає обґрунтовування аксіоматичної подібності кожної наступної точки розмислу.

У випадку, коли аксіоматика розглядається як необхідна умова будь-якого наукового дослідження, цілком виправданим здається занепокоєння неузгодженістю: яким же чином історія філософії поєднується зі статусом науки? Тут постає найістотніше і, можливо, найскладніше питання: що нам вважати аксіомами історії філософії, на які можна спиратися тоді, коли ми провадимо будь-яке історико-філософське дослідження? Звісно, це не може обмежитися появою якої-небудь монографії із остаточними твердженнями. Адже будь-яка наука буде передбачати гіпотезу, експериментальний етап дослідження і проміжні висновки, які ми маємо здійснити лише на основі проведених лабораторних досліджень. Якщо ж порушується така послідовність наукового провадження ми безперечно наражаємося на дослідницьку перепону.

щодо погляду на історію філософію як прояв наративної культури розмислу. Відсутні підстави стверджувати, що наратив – недолік. Але якою залишається основна проблема цих модерних і постмодерних наративістських концепцій? Тут вже маємо два терміни – наративність, як ознака і наратологія як ціла галузь науки. У цьому контексті можна згадувати і Барта, і Ліотара, інших яскравих представників цього розгалуженого напрямку думки, які загострюють ситуацію запереченням щонайменшої науковості знакового тла для дослідження (гіпертекст, візуальний текст-заперечення). Вони фактично є, загостримо цю ситуацію, запереченням науковості. Якраз наративістика спирається на те, що у текстах, чи у тому, що є аналогами текстуальності – гіпертекстах, візуальних текстах тощо, – виявляється заперечення аксіоматичності. Тому, що аксіоми думання щезають через оповідність, або через інтерпретативність, або ж через принципову позицію прибічників наративності, згідно якої потрібно знищувати будь-яку аксіоматичність у ставленні до тексту. Ми отримуємо проблему, коли інтерпретації підлягає будь-який історико-філософський феномен. Можливе зауваження: «Нам достатньо взяти текст». Проте, одразу виникає питання: «З чим насправді ми маємо справу?». Чи маємо ми справу з текстом, який можемо визначати як автентику, як складну аксіоматично очевидну побудову? Відомі очевидності сучасності: відбувається свідоме чи несвідоме спотворення тексту – вносяться коми, «де потрібно», вносяться слова, «де потрібно» – створюється фальсифікат, який часом вважається автентичним, хоча направду є підміною. Уся система інформаційних війн сучасного світу побудована на цьому.