Віталій Терлецький

 

Певно, всім добре відомо, що німецька філософія вирізняється не лише наявністю власної континуальної традиції, що сягає часів середньовіччя, а й досить своєрідною і самостійною мовою філософування. Останній момент вкрай вагомий при зіставленні з іншими філософськими традиціями (англійська, французька чи італійська), оскільки вплив латини на німецьку мову майже мінімальний. Можна припустити, що саме таке усвідомлення власної мовної особливості істотно позначилося і на розробці та описі німецької філософської термінології.

Якщо кинути побіжний ретроспективний погляд на історію зародження філософської лексикографії німців, то небезпідставно можна стверджувати, що перші систематичні спроби з’явилися в середині XVIII ст., що знайшло відображення у «Філософському лексиконі» Й.Ґ.Вальха (1726), а також у численних статтях філософського характеру, що публікувалися в «Універсальному лексиконі всіх наук і мистецтв» Й.Г.Цедлера (1732-1754). Звичайно, в такій питомо просвітницькій справі за доби Просвітництва взяли участь і провідні філософи того часу, насамперед прибічники Кр. Вольфа, котрий чи не вперше виклав всю систему філософії рідною німецькою мовою [Roelcke, 2002, S. 66].

Німецька філософська лексикографія тісно пов’язана з творчістю І.Канта і його послідовників. Хоча сам філософ не писав творів у жанрі словників, але безперечним є вплив його текстів на формування і нормування німецької лексики. Ще за життя кьонігсберзького мислителя деякі його учні вдалися до спроб тлумачення і популяризації непростої думки автора критичної філософії, для чого вони укладали різні за спрямуванням і обсягом словники, довідники й енциклопедії. Ще й до сьогодні варті уваги такі видання, як «Словник для легшого використання Кантових творів» К.К.Е.Шміда (1786) і «Енциклопедичний словник критичної філософії» Ґ.С.А.Меліна, що публікувався з 1797 до 1804 рр. і складався із шести томів. Певна річ, лексика цих видань переважно відображала зміст критицизму Канта, проте вже тоді були випрацювані певні принципи, на яких ґрунтувалися наступні автори при роботі з текстами, поняттями і термінами філософії.

Для XIX ст. як справжнього saeculum historicum характерним стало звернення до історії філософських понять, причому інтерес не обмежувався суто вітчизняною лексикою. В цьому плані досить показовою є праця Р. Ойкена «Історія філософської термінології у начерку» (1879), яка стала однією з піонерських спроб у Німеччині осмислити розвиток філософської термінології від старогрецьких витоків аж до сьогодення [Eucken, 1879]. Не варто забувати, що доробку Р.Ойкена передували ґрунтовні дослідження і розвідки на ниві античної філософії, насамперед А.Тренделенбурґа і К.Прантля, в яких питання перекладності грецько-латинської поняттєвості німецькою мовою стояло на передньому плані. Крім того, монументальний Index Aristotelicus Г.Боніца (1870), що як п’ятий том ніби довершував академічне видання творів Стагирита, теж постав віхою в лексикографії філософії, позаяк тут творчість Аристотеля була презентована у вигляді окремих словникових статей, присвячених відповідним поняттям, термінам і навіть просто словам, що трапляються в текстах філософа. Дослідження Р.Ойкена в цьому плані стоїть у тісному зв’язку з вже наявними на той час спробами осмислення фахової термінології. Звісно, науковий поступ у деяких пунктах послабив наукову цінність цього дослідження; однак завдяки прискіпливій увазі до динаміки розвитку окремих понять і завдяки авторському правилу робити постійні вказівки на джерела воно ще зберігає вагу в царині термінології.

Власне, те, що ми сьогодні зазвичай розуміємо під філософським словником, значною мірою було концептуально оформлено і майстерно виконано австрійським філософом Рудольфом Айслером (7.I.1873 – 13.XII.1926) у його «Словнику філософських понять» (1 вид. 1899 р. під заголовком «Словник філософських понять і висловів»[Eisler, 1899], 4 вид. 1927-1930 у трьох томах [Eisler, 1927-1930). Це видання стало, поза всіляким сумнівом, епохальним для наступної лексикографії, причому з кількох причин. По-перше, автор піддає лексикографічному опрацюванню величезну кількість концептів і термінів, засадничих для західноєвропейської філософії. По-друге, хоча словник написаний німецькою мовою, але читач постійно усвідомлює факт трансляції, оскільки завжди подані відповідники або вихідні поняття в старогрецькій, латині, французькій, англійській чи італійській мовах. Наприклад, у статті «Verstand» наведені такі відповідники для цього поняття: λόγος, ἐπιστήμη, intellectus, intelligentia, ratio, entendement, understanding [Eisler, III, S. 1668]. По-третє, кожна словникова стаття чітко виявляє певну структуру: після заголовку подається відносно (наскільки це можливо) стисле пояснення поняття; далі йде виклад історії цього поняття у вигляді цитат чи фрагментів із найбільш показових чи класичних для даного випадку авторів; усі цитати наведені мовами оригіналів, а переклад доданий лише при крайній потребі; історія поняття доводиться до сьогодення, тобто до часу написання/редакції відповідного видання.

Словник Р.Айслера справив потужний вплив на всі наступні спроби чи варіанти лексикографічного опрацювання філософської термінології. Залишки такого впливу не складно знайти і в авторитетному виданні «Технічного і критичного словника філософії» А.Лаланда, в якому стаття Entendement містить як іншомовні відповідники, так і історично вагомі посвідки вжитку поняття [Lalande, I, p. 286-288]. Вплив доробку Р.Айслера не оминув і радянську (російську) філософську лексикографію, в чому можна переконатися, якщо прискіпливо розглянути відповідну статтю «Рассудок» авторства В.С.Швирьова із «Новой философской энциклопедии» (2009) [НФЭ, Т.3, С. 418]. Щоправда, тут не приділяється увага історичній динаміці розвитку поняття, але за манерою поданням інформації значення Айслерового словника складно заперечити.

Утім, як будь-яке творіння, словник Р.Айслера – дитя свого часу. Поступ наукового дослідження за останнє століття суттєво змінив наші уявлення про характер лексичних видань з філософії. Поява великої кількості нових критичних видань творів філософів, рефлексія над проблемами розуміння й інтерпретації філософських текстів, інтенсивність історико-філософських досліджень та екстенсивність історичного матеріалу, що не обмежений суто філософськими авторами, – все це так чи так вплинуло на рішення фахової спільноти створити такий словник, який, з одного боку, продовжив би започатковану Р.Айслером справу і, з іншого боку, враховував би зміни в сучасній науці. Результатом такого рішення стала тривала підготовка і не менш тривале видання «Історичного словника філософії» за редакцією Й.Рітера і К.Ґрюндера (1971-2007 рр.) [HwPh].

Між тим потрібно віддати належне тій самовідданості, яку виявив Р.Айслер при одноосібному укладанні свого словника. Не менш вагомо підкреслити, що перу австрійського філософа належали ще два довідникові видання, які теж мали значення якщо і не для термінології філософії, то для урізноманітнення словникарства в царині філософії. Насамперед мається на увазі «Словник філософів. Життя, твори і вчення мислителів», який дає змогу на науково обґрунтованих підставах дізнатися про життя і творчість більшості філософів минулого [Eisler, 1912]. Крім того, він створив «Кантовий словник» (Kant-Lexikon), що містить головні поняття і терміни критичної філософії, причому були використані не лише відомі твори Канта, а й рукописна спадщина та листи філософа [Eisler, 1930]. Це видання з’явилося вже по смерті автора за редакцією Г.Куна, але його вагомість для кантознавчих досліджень складно переоцінити. Той факт, що Kant-Lexikon був перевиданий 7 разів (востаннє в 2015 р.), красномовно говорить сам про себе.

Публікація «Історичного словника філософії» (Historische Wörterbuch der Philosophie), безперечно, стала подією світового масштабу в царині сучасного дослідження ґенези і розвитку термінології передусім філософії, але і не меншою мірою природничонаукового і гуманітарного знання загалом. У 12 томах (13 том включає покажчики), кожен з яких містить в середньому 1500 шпальт, представлено більше 3500 фахових статей, над якими працювати понад 1500 авторів з різних країн світу. Вражають не лише наведені кількісні показники, а й змістовні чи якісні характеристики. Певна річ, чимало статей звичайні для такого жанру, являють собою суто інформаційно насичені публікації, які дають змогу читачеві зорієнтуватися в значенні, історії та сучасному тлумаченні певного поняття. Нерідко трапляються і такі доробки, які ґрунтовні та глибокодумні як в плані висвітлення історії терміну, так і щодо способу його тлумачення в сучасності. Однак з-поміж статей вирізняються і такі, які стали вже безумовно класичними, як, наприклад, стаття «Герменевтика», автором якої є Г.Ґ.Ґадамер [HWPh, III, Sp. 1061-1073]. У кожному разі можна стверджувати, що серйозна наукова робота на ниві філософської термінології на сьогодні не можлива без урахування досвіду і здобутків розглядуваного видання.

Аби усвідомити масштаб історико-термінологічної роботи, яку виконали автори «Історичного словника філософії», варто навести один приклад. Обсяг згаданої вище статті «Verstand» зі словника Р.Айслера становив п’ять сторінок, а історичний виклад обмежувався головними позиціями щодо поняття від Платона до Бергсона [Eisler, III, S. 1668-1672]. Окремою була стаття «Vernunft», яка нараховувала одинадцять сторінок. В «Історичному словнику філософії» обидва поняття об’єднані в одну статтю, яка нараховую вже майже 58 сторінок (115 шпальт) [HWPh, XI, Sp. 748-863]. Але справа не лише в кількісному збільшенні, а й у змістовно диференційованішому і докладнішому викладі історії цього базового концепту філософії. Після невеликого термінологічного уточнення, в семи розділах відповідно до традиційної історико-філософської періодизації послідовно йдеться про розгортання семантики цього поняття від античності аж до сучасної аналітичної філософії. Окремі розділи містять також підрозділи, наприклад, доба середньовіччя має такий поділ: А Августин, раннє середньовіччя, рання схоластика. В. Латинські традиції в XII ст. С. Арабська традиція і латинська рецепція. D. Висока схоластика. E. Німецька школа домініканців і містика. F. Школи пізнього середньовіччя. G. Ніколай Кузанський [HWPh, XI, Sp. 764-796]. Мабуть, зайве говорити, що історико-термінологічний аналіз понять «Vernunft» і «Verstand», зафіксований у словнику Й.Рітера і К.Ґрюндера, є вкрай потрібним і водночас повчальним досвідом і для української філософської термінології. Адже добре відомо, наскільки проблематичним полем є відтворення цієї пари понять, і не лише з німецької традиції (розум – розсудок, чи розум – розсуд, чи розум – глузд, чи рація – розум, чи розум – інтелект тощо).

Масштабність виконаної роботи авторами «Історичного словника філософії» в жодному разі не зводиться до кількісних параметрів, а досить помітна і за концептуалізацією структури словникової статті. Вочевидь, принципом такої структури є виявлення історичної континуальності/дисконтинуальності в еволюції певного поняття чи терміну, на що недвозначно натякає вже заголовок видання. У ньому скрізь послідовно дотриманий принцип історичної тяглості. Задля увиразнення варто відтворити структурну будову статті «Трансцендентальне» [HWPh, X, Sp. 1358-1436], причому порядковий номер відповідатиме номеру розділу в рамцях статті. 1. Вступна заувага, де для орієнтації стисло подані змістовні характеристики усіх наступних розділів статті. 2. Історія поняття від його витоків до Майстера Екгарда. 3. Вчення про трансценденталії Дунса Скота і його послідовники. 4. Тлумачення поняття в філософії Відродження, в католицькій і протестантській шкільній філософії. 5. XVIII ст. Позиція Кр. Вольфа і його школи; потім І. Кант, нарешті, ранні кантіанці. 6. Ідеалізм і романтика. 7. Психологічне тлумачення Кантової трансцендентальної філософії. 8. XIX ст. 9. Неокантіанство. 10.Феноменологія. 11. Аналітична філософія. 12. Теологія.

Утім, за такою простою на позір експозицією структури цієї статті приховується цілий комплекс різних змістовних моментів, які теж вкрай вагомі для належного засвоєння досвіду термінологічної роботи такого різновиду.

Насамперед слід зазначити, що не всі розділи однакові за обсягом, одні досить докладні (Дунс Скот, Кант), інші відносно короткі (7 розділ). Не менш вагома і та обставина, що кожен розділ належить певному авторові (загалом їх 13), який є визнаним фахівцем у цьому питанні. Наприклад, автором 5-го розділу є відомий німецький дослідник Кантової філософії Н.Гінске. Відзначена вище історична зорієнтованість видання супроводжується мінімумом різних інтерпретацій. У змістовному плані суттєво і те, що стаття «Трансцендентальне» містить також суміжні поняття «трансценденталії» і «трансцендентальна філософія». Нарешті, щодо специфіки організації матеріалу, що зі свого боку відбиває наукову настанову дослідників, то кожен розділ або тематичний блок в рамцях розділу закінчується «Примітками», де наведені посилання на джерела, перелік літератури до теми або окремого мислителя. Останній із відзначених моментів засвідчує не лише рівень наукової культури, який в німецькій традиції і так високий, а й постає неодмінним атрибутом будь-яких лексикографічних, термінологічних або поняттєво-історичних досліджень.

При всій вагомості й впливовості «Історичного словника філософії», слід визнати, що в німецькомовному просторі практикуються й інші підходи до філософської лексикографії. У поширених філософських енциклопедіях (наприклад, за редакцією Ю.Мітельштраса або Г.Ю.Зандкюлера) ми знайдемо типовий спосіб подання лексики, при якому мінімалізована історико-термінологічна складова і максималізований елемент систематичної експлікації поняття. На увагу заслуговує і таке своєрідне видання, як «Підручник філософських засадничих понять» (за редакцією Г.М. Баумгартнера, Г.Крінгса, Кр. Вільда), позаяк у ньому певним чином добрана філософська лексика презентована в питомо систематичний спосіб, іноді без жодних вказівок на витоки і еволюцію поняття [Handbuch, 1973]. Так само, як і в інших сучасних виданнях, тут витримано принцип виняткового авторства статті, тобто кожна стаття видання написана одним автором, якого видавці вважали за потрібне запросити, керуючись, певно, його фаховими здібностями. Наприклад, автором статті «Трансцендентальне» в цьому виданні є професор філософії з університету Білефельда Рюдігер Бітнер [Handbuch, VI, S. 1524-1539]. Вельми показовий зміст цієї статті. Адже тут немає жодної згадки про історію поняття, але, спираючись на відому Кантову дефініцію «трансцендентального» із першої «Критики», автор статті намагається когерентно і послідовно викласти Кантів проект «трансцендентальної філософії». При цьому авторська настанова полягає в суто аналітичному прочитанні Канта, особливо, з огляду на дискусійну проблему трансцендентального аргументу. Як видно, така позиція кардинально протилежна концепції «Історичного словника філософії», відповідно, задуму словника Р.Айслера, однак через це не позбавлена резонів. Той факт, що кілька років тому світ побачило нове видання цього довідника із новою редакційною колегією під заголовком «Новий підручник філософських засадничих понять» [Neues Handbuch, 2011], свідчить про те, що філософський дискурс в сучасній Німеччині не бажає задовольнятися лише історією, історичністю й історіографією.

Німецька філософська традиція випрацювала свої зразки і стандарти роботи з рідною і чужою філософською лексикою. Для нас же питання полягає в тому, чого ми можемо навчитися у цієї потужної культурної традиції стосовно філософської лексикографії? На наш погляд, кілька моментів німецького досвіду є вкрай повчальними для нас.

Насамперед, вагомим виявляється зважання на історію поняття / терміну. Цей момент особливо нагальний з різних причин: стан сучасної української філософської мови дуже далекий від унормованості; тривалий вплив мови сусідньої держави істотно закарбував навіть базову філософську лексику (наприклад, «основоположне» чи «умовивід»); українська як слов’янська мова має торувати свій шлях у вироблені адекватної філософської термінології, зважаючи як на класичні мови, так і на сформовані національні традиції, а також на сусідні, особливо, західнослов’янські варіанти; звернення до історичних витоків або ж прообразів в лексикографії філософії видається неминучим.

Звичайно, увага до історії поняття в жодному разі не виключає можливості поєднання історичного й систематичного ракурсів дослідження і фіксації лексики. Вище згадані два типи німецьких словників – «Історичний словник філософії» і «(Новий) підручник філософських засадничих понять» – можна розглядати як комплементарні проекти лексикографії. Питання тут лише в тому, що має виступати систематичним стрижнем – власна філософська традиція, світова філософія чи актуальні сучасні тренди в філософському або гуманітарному знанні?

Не менш повчальним у цій справі є і постійна референція до джерел. Ці останні варто розуміти в подвійний спосіб: як оригінальні тексти, що написані (видані) різними мовами, отже їх цитування завжди означатиме їх переклад українською; і як тексти філософів (і не лише філософів), які приступні читачам через авторитетні видання, наприклад, для текстів Р.Декарта – видання Ш.Адана і П.Танері, а для текстів Аристотеля – це видання творів Пруської академії наук (1831-1870).

Мабуть, найбільш проблемним у наших реаліях є питання професійності тих, хто зможе взятися за справу філософської лексикографії. Зрозуміло, що крім фахової (філософської) підготовки для цього потрібен цілий комплекс філологічних, історичних і загальнонаукових знань, а також добра орієнтація в аналогічному світовому досвіді.

З цим останнім моментом тісна пов’язана ще одна вкрай вагома вимога – науковість. Вона не зводиться лише до фахової підготовки або коректного цитування/перекладу авторитетних джерел. Вона також припускає рівень дослідження у певній, чітко окресленій сфері, фіксацію стану дослідження у вітчизняній науці, врахування ступеня дослідження серед провідних західних фахівців і, звичайно, якісь оригінальні дослідницькі новації. Аби унаочнити цей пункт, варто поміркувати над тим, що, коли і ким було написано про «трансцендентальне», і як це поняття можна тлумачити з погляду сьогодення.

Німецька філософська традиція подає яскравий приклад не тільки уваги і самоповаги до власних джерел, мови і глибини думки, а й певного критичного ставлення до самої себе. Здається, тут не доречно згадувати імена й тези тих, хто прискіпливо чи в’їдливо оцінював «німецький дух» та його спроможності. Проте в цьому контексті не зайве пригадати, що ця традиція постійно переглядає власну поняттєвість, способи аргументації, манеру опрацювання текстів у зв’язку з розвитком світової філософської думки, особливо, в англомовному світі. Навіть попри те, що українська філософська мова зараз перебуває in statu nascendi, критичність і ревізія здобутків у перспективі допоможе уникнути багатьох хибних рішень.

Будь-яка серйозна справа, надто робота над філософською лексикою, має виходити із того, що передусім чітко усвідомлюється мета цієї справи. Якщо йдеться, наприклад, про укладання філософського словника, то, крім іншого, має бути недвозначно визначено його цільову аудиторію: студенти, «всі охочі» чи фахівці. До того ж, слід визначитися із принципами, за якими укладатиметься видання (наприклад, історична спрямованість або суто інформативне ознайомлення). Без такого чіткого усвідомлення мети (цільової аудиторії) і структурних принципів реалізація проекту, пов’язаного з філософською лексикою, складно здійсненна. Повчальний приклад у продуманості одного і другого складників подає нам німецький досвід опрацювання філософської термінології.

ЛІТЕРАТУРА

Eisler, R. Kant-Lexikon. Nachschlagewerk zu Kants sämtlichen Schriften, Briefen und handschriftlichem Nachlass. Bearb. v. Rudolf Eisler. Hrsg. unter d. Mitw. d. Kant-Gesellsch. v. Helmut Kuhn. Berlin 1930. VIII, 642 S.

Eisler, R. Philosophen-Lexikon. Leben, Werke und Lehren der Denker. Berlin 1912. VI, 890 S.

Eisler, R. Wörterbuch der philosophischen Begriffe und Ausdrücke. Quellenmäßig bearb. v. Rudolf Eisler. Berlin 1899. VI, 956 S.

Eisler, R. Wörterbuch der philosophischen Begriffe. 3 Bde. Historischquellenmäßig bearb. v. Rudolf Eisler. Ab Bd. 2 weitergef. u. vollendet v. Karl Roretz. 4., völlig neubearb. Aufl. 1927–1930. Berlin 1927–1930. Bd. 1: A–K. 1927. VIII, 894 S. – Bd. 2: L–Sch. 1928–1929. VIII, 780 S. – Bd. 3: Schi–Z. 1929–1930. VIII, 906 S.

Eucken, R. Geschichte der philosophischen Terminologie im Umriss. – Leipzig: Veit & Comp, 1879. – 226 S.

Handbuch philosophischer Grundbegriffe. Hrsg. H. M. Baumgartner, H. Krings, Ch. Wild. – München: Kösel, 1973. – 6 Bd. – 1874 S. [Скорочено цитується як Handbuch]

Historische Wörterbuch der Philosophie. Hrsg. J. Ritter, K. Gründer, G. Gabriel. – Basel: Schwabe, 1971-2007. – Bd. 1-13. [Скорочено цитується як HWPh із вказівкою (латинською)тому і (арабською) сторінки] http://www.hwph.ch/index_schwabe.html – Cайт видавництва, в якому виданий «Історичний словник філософії»; тут можна знайти початкову інформацію про зміст цього видання.

Lalande, A. Vocabulaire technique et critique de la philosophie. 6 ed.– Paris: PUF, 1997. – 2 Vol. 1380 p.

Neues Handbuch philosophischer Grundbegriffe. Hrsg. P. Kolmer, A. Wildfeuer. Freiburg: Alber, 2011. – 3 Bd. – 2728 S. [Скорочено цитується як Neues Handbuch]

Roelcke, Th. Wörterbücher der Philosophie im Spannungsverhältnis zwischen philosophischem Diskurs und lexikographischer Struktur // Lexicographica. 2002. – Bd. 18. – S. 65-88.

Новая философская энциклопедия: В 4 т. – М.: Мысль, 2010. – Т. 3. – С. 692 с. [Скорочено цитується як НФЭ]

 

© Віталій Терлецький, 2016