Зміст статті

 

ПИТАННЯ-ВІДПОВІДІ

(01.25.23-01.44.49) 

Питання про французький текст у висновках щодо субстанції, представлений у відео презентації на екрані: чи є цей текст текстом Марйона? (01.25.23-01.25.39)

 Хома О. І.: Так, це текст Марйона. Я вважаю, що сучасний підручник з філософії Декарта неможливий без згадки про Марйонові інтерпретації, адже вони відкривають нові методологічні можливості у, здавалося б, давно вивченій галузі. (01.25.40-01.26.21) 

Ще одне питання. З чим ми маємо сьогодні піти, який «ґрунт» залишиться в нас під ногами, як ми, урешті-решт, маємо ставитися до цих «двох речей», ума й тіла?  (01.26.22-01.26.34) 

Хома О. І.: Я думаю, що Марйон усуває психофізичну проблему, оскільки її не існувало для самого Декарта (просто, цього багато хто не хоче бачити): чуття і є каналом зв’язку душі й тіла, тож не варто тут вигадувати«оказіональних причин» чи ще чогось. На мою ж думку, для істориків філософії не може бути «твердого ґрунту». Ми не повинні зупинятися на якійсь догмі, хай якій переконливій в очах сучасників, бо колись і вона зазнає кризи. Єдиний «твердий ґрунт» для історика філософії – не та чи та інтерпретативна концепція, а впевненість у власних методологічних засобах.Для нас головне – відчуття продуктивної роботи з текстом, хоч ми й знаємо, що він змістовно невичерпний. Головне – відчуття того, що ми видобули з цього тексту щось корисне, знайшли у нескінченному спектрі якийсь сегмент, справді там присутній. Це – єдине наше «щастя» в межах «слабкої людської природи». Історик філософії доти відіграє свою роль, доки може в динаміці змін здобувати значущі змісти. (01.26.35-01.29.15) 

Заєва О. В.: Я завжди вважала себе картезіанкою, а тепер не знаю, що й думати. Скажіть, Декартоваріч, що мислить, це субстанція? І якщо це не субстанція, то що буде далі з моєю річчю, що мислить, коли річ протяжна зникне? (01.29.20-01.29.45) 

Хома О. І.: Не хочу проголошувати це як істину. Є підстави вважати, що Декарт розумів субстанцію не так, як її розуміли схоласти. Коли він вживав термін субстанція, він розумів не зовсім те, що під ним малося на увазі, приміром, у деяких місцях Аристотелевої «Метафізики». У «Відповідях на другі заперечення» він дає, здавалося б, абсолютно аристотелістське визначення субстанції як того, що існує окремо, самостійно. Але є підстави це тлумачити не як вичерпний погляд Декарта на субстанцію, а як момент його коливань щодо розуміння субстанції. Судячи з усього, впевненість в ego, його відмінності від чогось іншого несе в собі риси традиційної аристотелівськоїсубстанційності. А з іншого боку у нього з’являється гостра потреба знайти місток через прірву реальної розбіжності. Вважати субстанцію чисто першою усією, як вона, фактично, визначена в «Медитаціях», уже в «Пасіях душі» не видається за можливе. Тобто, ми все-таки маємо констатувати, що чіткого поняття «субстанції» у Декарта не було, а було динамічне поняття, яке змінювалося,  і на останньому етапі воно було зафіксоване в стані граничної нечіткості. Якщо ми будемо брати тільки текст з «Відповідей на другі заперечення», тоді ми залишаємося в чіткому «розумінні» Декартової субстанції. Але справа в тому, що Декарт жив ще в інший час, і тоді не завжди його побудови відповідали його власному визначенню. У мене склалося поки таке враження.(01.29.53-01.32.52) 

Заєва О. В.: А після смерті залишається все-таки ця мисляча річ чи вона зникає?(01.32.53-01.32.56) 

Хома О. І.: Так, безумовно, залишається. 

Заєва О. В.: А як він тоді це обґрунтовував, якщо це не субстанційний спосіб буття?

 

Хома О. І.: Видно, все мало прийти до специфічного розуміння існування. Я припускаю, що це розуміння містило би певну апофатику. Можна гарантувати, що системоутворювальним для Декартової метафізики є концепція створення вічних істин Богом. Бог може створювати вічні істини, як король – закони. Але на якій підставі він може їх створювати? Декарт пише: як causa efficiensettotalis.Тобто, Він є причина, і відповідно, існування Я гарантується не статусом субстанційності, а особливим зв’язком, наприклад, довіри до Бога. І тут ми переходимо до мотивів, які вже Паскаль розвиває, всіляко критикуючи Декарта. Насправді, дарма, тому що перехід до більш екзистенційного розуміння у Декарта вже дуже чітко простежується. Йому просто не вистачило часу завершити розпочате. Він, швидше за все,чітко розрізнив би раціональний і екзистенцій ний погляди на світ. Він не змішував би їх, як не змішував, наприклад, політику зі своєю філософією, хоча мав розвинені політичні уявлення. (01.33.07-01.34.54) 

Петик Я.: Зважаючи на сумніви в класичній інтерпретації ідей Декарта, зазначені у доповіді, і важливості Декарта для філософії свідомості чи можна сказати, що велика частина сучасної philosophyofmind походить з помилки? (01.33.58-01.34.13)

 Хома О. І.: Так, безумовно, можна сказати. Тільки слово «помилка» я не можу залишити без застереження. Скажімо краще «продуктивна помилка» або «обмежений погляд», але обмежений погляд не обов’язково гірший. Сучасна аналітична філософія, безперечно, відчуває Декарта як свою «батьківщину». Коли йдеться принаймні про дискусії щодо інтеракціонізму та інших моделей взаємодії «свідомість – мозок» чи про дискусії щодо того, настільки можливо редукувати свідомість до мозку, безумовно, ми тут на кожному кроці бачимо тінь Декарта. Треба розуміти, що багато сучасних тез засновані на, можливо, й поверхових, але функціонально виправданих тлумаченнях текстів Декарта. З іншого боку, самі тези Декарта не бездоганні. Вони теж заслуговують на критику.І важливим тут є не помилковість тез, а постійне прагнення представників сучасно на кожному кроці звертатися до Декарта. (01.34.14-01.37.56) 

Карачевцева Л. М.: Пане Олеже, чи не загрожує сьогодні декартознавству небезпека надмірного пієтету перед працями Марйона? Насправді, Марйон – автор дуже не простий. У мене був невеликий досвід роботи з ним. Зокрема він разом з Карро намагалися показати суперечливість реконструювання Декартового вчення у «Бутті і часі». Був такий абсолютно чіткий аргумент, коли Марйон суто насильницьки зближує Декарта з Гайдеґером. Він говорить, що «Я є» в Гайдеґера можна певним чином віднести до «Я є» Декарта. Я думаю, що треба мати критичну оцінку і щодо нього. (01.38.07-01.39.14)

 Хома О. І.: Ви, безумовно, праві. Не варто робити з Марйона нову ікону. Але єцілком раціональні підстави, через які ми маємо сьогодні зосередитися на Марйоновому внескові в декартознавство. Він різноплановий автор, і в основному відомий світові як феноменолог. Його декартознавчу концепцію треба знати тому, це наймасштабніша, найоригінальніша в другій половині ХХ ст. інтерпретація Декарта, за масштабом залучення текстів, за узгодженістю між висновками і способом пояснення деяких білих плям в декартознавстві. Так, як пояснив «Правила для керування розумом» Марйон, їх не пояснював взагалі ніхто в історії! Масштаб здійсненої праці та її результати не можуть не привернути увагу. Але існує й критична реакція на Марйонові ідеї, зокрема й декартознавчі, причому новітня реакція. Наприклад, Тібо Ґрес, який постійно полемізує з Марйоном. І це тільки початок. Коли виникне історична дистанція, ми побачимо недоліки й Марйона. Але є поняття історико-філософської естетики. Марйонові тлумачення естетично вражають! Не пройти школу Марйона, вивчаючи не лише Декарта, а взагалі історію філософії кінця ХХ ст., неможливо. Я не про беатифікацію, а саме про естетику. (01.39.15-01.42.53)

 Кононенко Т. П.: Шановне товариство, дозвольте подякувати Олегові Ігоровичу, нашим співорганізаторам. Я висловлюю вдячність Анатолієві Євгенійовичу Конверському за надання прекрасної аудиторії для роботи; панові Ельдару за відеозйомку, нашим студентам, які вели стенограму; членам кафедри і всім присутнім. Ми опрацюємо відповідні цифрові записи, оприлюднимо їх. Наступна лекція відбудеться завтра (01.42.57-01.44.49) 

©