Зміст статті

III НАУКОВО-МЕТОДИЧНИЙ СЕМІНАР З ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ

ЦИКЛ ПУБЛІЧНИХ ЛЕКЦІЙ 

«Декарт, якого нам час пізнати»

(лектор – д. філос. н., професор Олег Хома) 

ЛЕКЦІЯ 2. ЧИ Є МОРАЛЬ ДЕКАРТА «ТИМЧАСОВОЮ»? (08. 04. 2016 p.)  

  

 

ЧОМУ ВЧЕННЯ ПРО МОРАЛЬ УКРАЙ ВАЖЛИВЕ ДЛЯ РОЗУМІННЯ ДЕКАРТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ? (0.0-3.04)

 

·     мораль Декарта, тематика сил душі є вельми важливою, але у нас їй за традицією приділяють значно менше уваги, ніж принципові cogito чи метафізиці;

·     але стратегічний особистий намір Декарта як філософа, інтелектуала полягав зовсім не в тому, щоб ощасливити людство, наприклад, принципом cogito; останній– лише один із засобів, який має служити головній меті;

·          саме мораль є метою, якої має прагнути не тільки людина, що вивчає Декартові твори, але й якої прагнув сам автор;

·          можливо, з цього морального компонента й варто починати вивчення Декартової філософії;

·      адже мораль– це та концепція без якої ми не зможемо зрозуміти ані Декартову метафізику, ані так званий Декартів «раціоналізм».

 

ЗАГАЛЬНИЙ ПЛАН ЛЕКЦІЇ (3.05-5.27) 

 

·          Декартові міркування про мораль у чомусь аналогічні його міркуванням про принципову невпевненість атеїста в наукових істинах;адже, на думку Картезія, перманентною гарантією істинності відкриття, коли минає стан актуальної очевидності, має бути або повторне простеження всього ланцюга аргументів, або впевненість у тому, що Бог нас не обманює; 

·          саме такий тип міркування застосовний і до Декартової моралі; сенс цієї аналогії буде роз’яснено трохи згодом;

 

·   спершу слід схематично висвітлити загальний задум Декарта в сутнісних моментах, послідовно розглянути етапи його становлення в історичній динаміці.

 

·     до 1619 року Декарт не думав про інтелектуальне поприще, а збирався вивчати «велику книгу світу», що є свідченням авантюрно-романтичного характеру мислителя;

·     Картезій не «вбудовувався» в налагоджені соціальні структури, що засвідчує відмова від традиційної для його родини кар’єри парламентського чиновника, запис у військо й тривалі мандри; (7.01-13.17)

·     шлях, яким слід простувати в житті, шлях вченого, Декарт обрав у 1619 році, якщо судити з біографічних матеріалів (знамениті сни 10 листопада, опис яких зберігся лише в Адріена Бає); близько 1620-го, можливо – пізніше, він почав писати «Правила для керування розумом», які закінчив приблизно в 1628 році; (13.18-16.24)

·  в чому суть «Правил для керування розумом»? у них Декарт намагається звести всі змісти нашого мислення до так званих «простих природ» – елементарних структур нашого мислення з яких можна складати всі думки; завдання Regulae – створити правила, які нам допоможуть знаходити ці «прості природи» у складі будь-яких мисленнєвих утворень;

·    прості природи мають унікальну властивість: досягаючи їхнього рівня, ми автоматично потрапляємо у стан очевидності;таким чином будь-яка думка може бути аналітично розкладена на «прості природи», тобто перевірена на змістовність чи беззмістовність;

   отже, в Regulae Декарт перебуває в координатах ментальних, у межах ingenium, саме цей термін є тут основною назвою нашої мисленнєвої здатності (точніше – сили пізнавати) у власному сенсі; (18.41-20.24)

  ingenium свідчить про більшу, чи меншу силу наших здібностей, тобто те з чим ми стикаємося як особистості;ми повинні вибудовувати у собі «ум» mens, який дорівнюватиме душі й виражатиметься як ingenium, творчо-пізнавальна спроможність людини; ми повинні докладати всіх зусиль для плекання нашого ingenium – ось наше моральне завдання, за Декартом: інтелектуальні механізми нерозривно пов’язані з тим, хто їх для чогось реалізує; (20.25-23.59)

 для історико-філософського викладу дуже важливо розглядати філософів як особистостей, що переслідували певну мету, коли створювали свої вчення; частковий розгляд окремих проблем теж інколи можливий, але він не скаже нам про те чи те вчення, як про ціле, спрямоване до своєї мети;

   отож, перший період Декартового філософування має за мету пошук правил для тренування ingenium’у, що шукає очевидності, правил відрізнення останньої від ілюзій;

·  також слід зазначити, що Regulae Декарт не опублікував, оскільки визнав безперспективність суто інтраментального пояснення, яке не дає шуканого рівня надійності; це зумовило початок нового дослідницького проекту.

ДРУГИЙ ЕТАП: 1629 – 1642 (29.55-)

 

·  від початку 1629 року, щойно переїхавши до Голандії, Декарт протягом першого півріччя працює над трактат «Про божество», щодо змісту якого ми не маємо жодних даних;

·     але 15 квітня 1630 р. Картезій пише Мерсенові листа з викладом славнозвісної теорії створення вічних істин Богом; саме з неї й починається Декартова метафізика: не з cogito ergo sum, злого генія тощо;ця теорія проходить через всі подальші тексти Картезія; (31.46-32.43)

·  ця теорія вимагає нетривіально розуміти Декартів «раціоналізм», врівноважуючи собою Декартів же принцип causa siveratio: всі «вічні» істини світу залежать від волі Бога: цілком можливо, що сума внутрішніх кутів трикутника не дорівнює двом прямим, проте наш створений скінченний mens не здатен це осягнути; (32.44-35.13)

·   можливі світи, як їх розуміє Декарт, не схожі на можливі світи Ляйбніца чи Мальбранша, оскільки заборона несуперечності не обмежує божественної всемогутності в її картезіанському розумінні; підкоряти Бога якимось істинам — це підкоряти Його «Стіксові й долям»; (35.14-37.29)

·     Декарт створює свою метафізик у нібито під впливом розмови, яку мав наприкінці 1628 р. з кардиналом де Берюль, який закликав його відповідально й ефективно використати свої таланти;

·  Принаймні після цієї розмови Декарт будує свій інтелектуальний проект як поєднання метафізики і наукової діяльності;

·    у цій метафізиці Бог постає як efficiens & totaliscausa, як екстраментальна реальність, яка визначає наш mens; це і є початок Декартової метафізики;

·     Бог створює все і позбавлений гріховної підступності, ми можемо Йому без остраху довіряти; Декарт саме так був налаштований стосовно Бога;і ця його довіра – в основі метафізики;моральний компонент цієї довіри безперечний, без нього неможливі ані метафізика, ані медитації (43.42-45.37);

 

·  без цього прихованого, але відчутного морального пафосу неможлива філософія Декарта, філософія абсолютно патетична, і, викладаючи її поза цим контекстом, її істотно збіднюють. (45.39-48.09)


 

 

 ТРЕТІЙ ЕТАП: 1643 – 1650 (48.10-01.18.08)

 

·        Найбільшого розвитку теорія моралі Декарта набуває в останній період його творчості, який умовно можна окреслити від 1643 року до самої смерті філософа (далі наводиться короткий опис морального компоненту основних Декартових творів цього часу); моральний пафос у філософії Декарта має тенденцію до чіткого оприявлення саме в третій період його творчості;

·     окремо слід згадати «тимчасову (parprovision) мораль» з «Дискурсії про метод» (1637), яка полягає в декількох правилах, суть яких: обрати звичаї і закони тієї країни, де ми живемо і дотримуватися їх так, ніби вони є істинними; дуже часто Декартову позицію обмежує саме цією мораллю, що є великою помилкою; набагато важливішою є т. зв. «досконала» мораль, розробка якої припадає на третій період; (53.54-59.0)

·        максими поведінки людини для Декарта є значно більш значущими, ніж просто тимчасові правила, останні – лише побіжний аргумент, що аж ніяк не вичерпує Картезієвої позиції з цього питання; у «Пасіях душі» можна віднайти остаточний прояв «досконалої» моралі; ключовим для розумінні його позиції тут є поняття générosité; (59.01-01.02.16)

·    у слові générosité єgenos (і, певна річ, γένος) – «рід», «народження», «природа», «порода»; тут безумовно присутня метафора народження; а також – щедрість (основний сенс у французькому ужитку) та інші піднесені якості людини; тому найкращим українським перекладом тут було би «благородство»; générosité – це певний стан душі, стан рівноваги між пасіями нашої душі й рацією, що здійснює контроль над ними; пасії душі – це її «енергія» і запорука щастя, але одночасно – і загроза; отже «Пасії» – передовсім трактат про внутрішню дисципліну і внутрішній контроль, а механіка пасій виглядає необхідним (і переважним щодо текстового обсягу), але додатком; у боротьбі з нашими пасіями ми маємо орієнтуватися не на тимчасово прийняті правила, а на цілком позитивний ідеал благородства; (01.02.17-01.09.27)

·     благородною людиною є та, яка перш за все поважає себе;людина, яка себе не поважає, не здатна контролювати пасії, отже,відрізняти очевидне від неочевидного, отже, поставити рацію в ті межі, в яких та працюватиме природно; відтак наскільки нам бракує générosité, настільки ж бракує нам і здатності до будь-якого інтелектуального й творчого самовияву; (01.09.28-01.10.40)

·  повага до себе досягається через довіру до інших;благородна людина не боїться людей, вона ставиться з довірю до них, відтак і до себе – довіру до інших; недоліки інших, слід розглядати як результат природних слабкостей, порівняних з нашими власними, а не злостивого наміру; повага до себе виникає не через нашу бездоганність, вона полягає в тому, що ми можемо приймати тверді рішення в служіння чомусь вищому за нас самих і вибачати помилки як іншим, так і собі; (01.10.41-01.13.26)

·       благородна людина здатна на великі справи; втім, вона не береться за те, до чого не спроможна; вона – не титан, це будь-хто довкола нас, хто має мету, хоча б трохи вищу за його буденність, хто доброзичливий до інших і не схильний їх судити; тільки така налаштованість дасть нам змогу правильно налаштувати свою рацію щодо пасій, встановити межу між ними, що не встановлюється формальним дотриманням якогось методу; будьмо благородними – і баланс рації та пасій встановиться сам собою, як природне світло саме собою відкриває очевидність; благородна людина завжди досягне якогось результату і не картатиме себе, якщо той виявиться не таким масштабним, як планувалося; (01.13.27-01.18.08)

·      сogito ergo sum не зрозуміють неблагородні люди, які є дріб’язковими і недовірливими до світу; ніщо не допоможе їм у справі такого розуміння; мати довіру – це мати благородну душу; таким чином,встановлюється нерозривний зв'язок моралі з усіма сферами людського буття;

·        отже, моральна теорія Декарта – теорія тренування душевних сил згідно з певним орієнтиром;

 

 

 ДЕКАРТОВА МОРАЛЬ І РЕЛІГІЯ (01.19.34-01.30.10)

 

·      наскільки моральний ідеал Декарта є релігійно зумовленим? Тут слід взяти до уваги кілька обставин: (1) паралелі між концепцією générosité і Нагорною проповіддю очевидні; (2) людина, за Декартом, може морально вдосконалюватися, зростати у своєму благородстві; до того ж, для морального судження не потрібна така сама очевидність, яка присутня в метафізиці чи математиці;(3) в картезіанстві гносеологічний і релігійно-конфесійний Бог не тотожні; (4) сам Декарт був свідомим католиком і поміркованим віруючим інтелектуалом;

·    висновок: істотний релігійний компонент у Декартовій моралі був, але цей Картезій, все ж, намагався подати світський варіант моралі, який просто багато в чому корелював з основними християнськими ідеалами; йдеться про ідеал, який пізніше назвуть «аристократією духу», ідеал світський, філософський, але неявно сполучений з певною релігійністю.

©