Зміст статті

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

кафедра історії філософії

 

У Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

на філософському факультеті відбувся

І НАУКОВО-МЕТОДИЧНИЙ СЕМІНАР З ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ

«НАУКА ЧИ НАРАТИВ? Аксіоматика в історії філософії».

Доповідач Кононенко Т.П. у виступі актуалізував вимогу визначення аксіоматичної основи розвитку історії філософії як науки у сучасних умовах викладання і дослідження філософії в Україні, що дало поштовх до інтенсивного діалогу учасників семінару. З плідними і конструктивними міркуваннями виступили: Бугров В.А., Руденко С.В., Туренко В.Е., Загороднюк В.В.

Бокал Г.В. оголосила проект проведення у березні цього року ДРУГОГО НАУКОВО-МЕТОДИЧНОГО СЕМІНАРУ З ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ:

«Українська лексикографія ключових філософських термінів китайської мови»

 

 

М А Т Е Р І А Л И

І Науково-методичного семінару з історії філософії

«НАУКА ЧИ НАРАТИВ? Аксіоматика в історії філософії»

 

ТРУШ Т. В.: Оголосила про початок роботи І Науково-методичного семінару з історії філософії, який запровадила кафедра історії філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Повідомила про засновну тему семінару та порядок денний (програму) наукового заходу. Висловила сподівання, що семінар започаткує цікаву, продуктивну наукову роботу, плідну співпрацю, спрямовану не лише на викладачів університету, інших вищих навчальних закладів, працівників наукових установ, але й, перш за все, на найширші лави студентства. Надала слово для виголошення доповіді «Наука чи наратив? Аксіоматика в історії філософії», - д.філос.н, доценту Кононенку Тарасу Петровичу.

 

КОНОНЕНКО Т.П.:Виголосив доповідь на тему: «Наука чи наратив? Аксіоматика в історії філософії», у якій, зокрема, зазначив:

про мету заснування роботи науково-методичного семінару: 

головне питання – які підстави переконання, що наукова пропозиція колективу кафедри історії філософії має можливість перетворитись на своєрідну лабораторію наукових досліджень і, навіть, у певному сенсі вийти за межі класичного розуміння академічної, як нам уявляється, науки і навчального процесу, що досі переважають у нашій свідомості. Неодноразово лунали заклики до того, що в університетах має відбутись поєднання науки та освіти. Однак, щоразу постає найголовніше питання: «Як це має відбуватися?». Як складається алгоритм дій, який би в межах студентських навчальних планів здійснив той винятковий, унікальний процес, процес, який ми називаємо процесом здобуття наукового знання? Йдеться про те, що наш науково-методичний семінар, який сьогодні започатковується, є своєрідною гіпотезою створення освітньо-наукової лабораторії, в межах якої рівноцінно мають можливість як оголошуватися результати власних досліджень, так і здобуватися нові знання, поза розрізнення на студентів і викладачів, адже у науковому пошуку академічна ієрархія не спрацьовує. Працюють лише зусилля того чи іншого дослідника, якщо виконується чи колективна, чи індивідуальна робота. Вже за результатами особа набуває певних регалій і не важить, чи то є студент-початківець чи поважний академік. Саме тому наш науково-методичний семінар має подвійну визначеність: як науковий, так і методичний. Саме науковість є змістом, який має за мету проведення такого заходу, представленого у формах наукового дослідження. А методичний, оскільки захоплює ознаку «освітності»: у процесі наукового дослідження одночасно буде відбуватися навчання. Ми маємо на меті набуття навичок наукового дослідження у процесі самого наукового дослідження. Ще раз наголосимо на тому, що науковість полягає не у різниці обсягів засвоєних знань старших щодо молодших за кількістю. Науковість полягає у тому, що ми маємо певні гіпотези – тобто засновки, з яких починається дослідження, заздалегідь не знаючи результату. І у цьому полягає принципова відмінність між науковим та освітнім процесами. Навіть в українському законодавстві у галузі освіти і науки, якому, часом, не надають належної уваги, визначені певні принципи розрізнення організації наукового і освітнього процесів. Якщо освітній процес покликаний до засвоєння знань, то науковий шлях полягає у відкритті нового знання. І алгоритми цих дій, як правило, різноспрямовані.

щодо нових вимог до визначення освітніх та освітньо-наукових кваліфікаційних рівнів:

На часі постає завдання укладання стратегії загально факультетського узгодження алгоритмів, аби визначити рівень магістра, як освітньо-науковий. Наведемо, як приклад, вияв згаданої проблеми. На одній з конференцій було здійснено специфічне відкриття, зафіксоване, до речі, у публікаціях. Полягало воно у тому, що, коли було проаналізовано шлях підготовки науковця згідно із законодавством України в галузі освіти і науки, зазначимо, шо події стосувалися ще 2007-2008 років, з’ясувалося, що професію науковця набути неможливо у системі професійної підготовки ВНЗ, оскільки випускник разом з дипломом набував і певної професії. Основною ж формою підготовки науковця, згідно цього ж законодавства, визначалася аспірантура. Проте, аспірантура визначалася як форма навчання, а не професійна кваліфікація. Тобто, особа з вищого навчального закладу не отримувала професійних навичок бути дослідником, не мала можливості отримати професію науковця. Бо якусь іншу вже отримала у ВНЗ разом з дипломом про вищу освіту. Студенти, які слухають курс з історії філософії Модерну чули про висловлювання Френсиса Бейкона, у якому йдеться про те, що організація наукового дослідження мало чим відрізняється від організації виробництва. Підприємець стає успішним тоді, коли він відшуковує алгоритм пропозиції та організації самого підприємства. І це той самий алгоритм, яким послуговується дослідник, який досліджує конкретну проблему. Дослідник не лише має здобувати нове знання, але й мати навички ефективної організації цього процесу. Не варто, наразі, зосереджуватися винятково на прагматичній іманентній складовій суто наукового дослідження. Саме тому, що навички, які здобуваються у дослідженні конкретної, в даному випадку, історико-філософської, проблеми стають і навичками, які можна буде застосувати у професійному повсякденні, незалежно від сфери застосування.

щодо колізії статусу історії філософії в освітньому середовищі філософського факультету навчального закладу.

Питання, яке сьогодні винесено у заголовок, як і назва першого науково-методичного семінару, ідея, закладена в ньому, безперечно, стосується історії філософії. Оголошена та проблема, яка виявляється фундаментальною щодо завдань переосмислення царин досліджень і викладання у галузі історії філософії, тобто, визначення її дисциплінарного і наукового статусу. Чим зумовлюється саме така колізія: наука – science–, чи наратив? І уточнюється у напрямку: як присутня аксіоматика в історії філософії. Важливими є як постановка цієї проблеми, так і її вирішення, з огляду на її відверту парадоксальність. Але можливість її вирішення передбачається вже тим, що в останній редакції Закону «Про вищу освіту» вперше дане визначення спеціального рівня магістра, який одночасно пропонує і, у вигляді нормативу, визначає, що магістри – це вже не лише освітній, але й освітньо-науковий рівень, дослідницький рівень, що, своєю чергою, означає професійного набування навичок дослідницької роботи. Як же впровадити цю норму?

Подібну колізію ми отримуємо, коли ставимо питання «Історія філософії – наука чи наратив?». Ні у кого не виникає такого «картезіанського сумніву», коли ми розглядаємо історично, що історія філософії – це наука. Інакше – якщо історія філософії – не наука, як ми маємо можливість проводити дослідження в межах історії філософії або здобувати нове знання? Чому, власне, історія філософії є науковою? Які ознаки науковості в історії філософії? Тут ми отримуємо обопільний спектр проблем, адже це стосується нашої звички, яка виникає як і з традиційної історії викладання й сприйняття історії філософії, так і, знову ж таки, проблеми розуміння, що таке наука і безпосередньої уяви про неї стосовно досвіду проведення наукового дослідження. Традиційно історія філософії спирається на безумовність геґелівської історико-філософської парадигми. Вона передбачає, що існує такий розділ, за одноіменною назвою роботи філософа: «Наука логіки» і, оскільки навіть не ставиться під сумнів, чому ця наука логіки є наукою, визначається, що, якщо історія філософії атрибутивно співвіднесена з наукою логіки, як концепцією саморозвитку певних понять і категорій, тоді ми, безперечно, маємо історію філософії як науку. Проблема полягала в тому, що геґелівська філософія розглядає історію філософії як атрибут, тобто її неможливо вилучити із геґелівської концепції. Однак, одразу ж отримуємо дивний парадокс: якщо ми хочемо вести мову про історію філософії – ми будемо її вести щодо геґелівської концепції з усіма наслідками еволюції. Якщо ж ми захочемо вилучити історію філософію з геґелівської філософії – ми її зруйнуємо. Але тоді постає питання: якщо ми знімаємо основу геґеліанства, яка, до речі, трансформувалось далі і у марксистську філософію, і у ленінську філософію, і багато в чому і зараз залишається певним таким компендіумом засад організації навчального процесу, зокрема, і в історії філософії, то на що, відтак, перетворюється історія філософії? Приблизно з 60-х рр. до 80-х і навіть до 90-х рр. ХХ ст. в історико-філософських дослідженнях надзвичайно потужним був напрямок досліджень: «історія філософії як наука». Тут варто згадати основних представників саме радянської школи. Дуже потужно цей напрямок був розвинутий на кафедрі історії філософії філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка. І є видатні постаті, які розгортали і обґрунтовували необхідність погляду на історію філософії, як науку. Попри це завжди виявлялася одна найістотніша проблема: будь-яке обґрунтування історії філософії, як науки миттєво переспрямовувалося на обґрунтування зі вступу до «Історії філософії» Геґеля з його періодизацією. Чим так само миттєво наражалися на питання: то науковість історії філософії полягає у тому, щоб періодизувати філософію? Далі отримуємо наступну проблему: якщо є принципи викладу історико-філософського матеріалу, то в чому полягає добутковий характер наукових дослідженнь і в галузі історії філософії? Тому, що принципи є елементом наукознавчих досліджень, але самі по собі не є визначальними у історико-філософському дослідженні або науковому провадженні.

Якщо наразі розгорнути іншу частину дилеми, яка стосується історії філософії і далі перейти до сприйняття історії філософії, як науки, то зумовимо визнання такої вимоги: сучасна наука у своїх власних визначеннях поставить питання про такий мало відомий нам розділ, як аксіоматика. Будь-яка наука буде претендувати на наявність цього розділу і ставитиме питання: що є аксіоматичною основою будь-якої науки? Одразу ж варто екстраполювати цю проблему до питання розгляду історії філософії, як науки, тобто, пошуку відповіді на питання: що в історії філософії є аксіоматичним? Безперечно, що сам термін «аксіома» надзвичайно складний, але він завжди визначатиметься як те, що не передбачає множинності інтерпретацій. Якщо ми розглядаємо, що може бути аксіоматичним в історії філософії, то найяскравіші два приклади – це аксіоматики філософського Модерну, які полягають в тому, що 1) одиниці досвіду можуть бути зафіксовані завдяки табличному методу Френсиса Бейкона. Який потім розвинувся і в аналітичну філософію, і в принципи сучасного наукознавства і 2) аксіоматика, яка виявилась у філософії Рене Декарта, де в аксіомі будь-якого філософського дослідження закладені три основні складники: це аналогія з аналітичної геометрії – точка, що не передбачає для геометра необхідності доведення. Водночас у вимогах Рене Декарта, які сформульовані у роботі «Міркування про метод», закладена інша аксіома – це математична аксіома, що передбачає визначення одиниц,і як аналогії точки. Тобто ніхто не ставитиме питання, що одиниця передбачає деяку сумнівність для складних побудов. Якщо немає аксіоматичності в тому, що досліджується, в даному випадку, будь-якого числового ряду, ніхто не зможе нічого довести. Але геніальність Рене Декарта виявляється у тому, що він поєднує «три в одному»: будь-яка аксіома універсального розмислу має передбачати, що ми мислимо одночасно аналітичну аксіому – геометричну точку, її математичну аналогію – одиницю і першу ідею нашого мислення Ego – «Я дізнаюся». Всі інші розмисли виводяться в тому ж самому алгоритмі, у якому доводить геометр свої складні конструкції, спираючись на аксіому точки, або одиниці. І якщо замислитися, чому декартівський метод є науковим, то побачимо, що він спирається на вимогу дослідження, набування нових знань. Ніхто не сперечатиметься з тим, що правильна концепція міститься на алгоритмі розмірковування, які спираються на безумовні аксіоми. Але наступна частина філософії Рене Декарта якраз побудована на тому, що передбачає обґрунтовування аксіоматичної подібності кожної наступної точки розмислу.

У випадку, коли аксіоматика розглядається як необхідна умова будь-якого наукового дослідження, цілком виправданим здається занепокоєння неузгодженістю: яким же чином історія філософії поєднується зі статусом науки? Тут постає найістотніше і, можливо, найскладніше питання: що нам вважати аксіомами історії філософії, на які можна спиратися тоді, коли ми провадимо будь-яке історико-філософське дослідження? Звісно, це не може обмежитися появою якої-небудь монографії із остаточними твердженнями. Адже будь-яка наука буде передбачати гіпотезу, експериментальний етап дослідження і проміжні висновки, які ми маємо здійснити лише на основі проведених лабораторних досліджень. Якщо ж порушується така послідовність наукового провадження ми безперечно наражаємося на дослідницьку перепону.

щодо погляду на історію філософію як прояв наративної культури розмислу. Відсутні підстави стверджувати, що наратив – недолік. Але якою залишається основна проблема цих модерних і постмодерних наративістських концепцій? Тут вже маємо два терміни – наративність, як ознака і наратологія як ціла галузь науки. У цьому контексті можна згадувати і Барта, і Ліотара, інших яскравих представників цього розгалуженого напрямку думки, які загострюють ситуацію запереченням щонайменшої науковості знакового тла для дослідження (гіпертекст, візуальний текст-заперечення). Вони фактично є, загостримо цю ситуацію, запереченням науковості. Якраз наративістика спирається на те, що у текстах, чи у тому, що є аналогами текстуальності – гіпертекстах, візуальних текстах тощо, – виявляється заперечення аксіоматичності. Тому, що аксіоми думання щезають через оповідність, або через інтерпретативність, або ж через принципову позицію прибічників наративності, згідно якої потрібно знищувати будь-яку аксіоматичність у ставленні до тексту. Ми отримуємо проблему, коли інтерпретації підлягає будь-який історико-філософський феномен. Можливе зауваження: «Нам достатньо взяти текст». Проте, одразу виникає питання: «З чим насправді ми маємо справу?». Чи маємо ми справу з текстом, який можемо визначати як автентику, як складну аксіоматично очевидну побудову? Відомі очевидності сучасності: відбувається свідоме чи несвідоме спотворення тексту – вносяться коми, «де потрібно», вносяться слова, «де потрібно» – створюється фальсифікат, який часом вважається автентичним, хоча направду є підміною. Уся система інформаційних війн сучасного світу побудована на цьому.


 

Окрім такого спотворення, постає величезна розбіжність у пошуках першоджерел. Навіть, якщо ми поставимо за мету відшукати будь-який оригінальний текст певного філософа інтернет, як гіпертекстуальне середовище, «запропонує» безліч інваріантів в різних інтерепретаціях,  які мають претензію на автентичність. Цей процес стосується наразі навіть таких явищ, які ми називаємо академічними виданнями. Як приклад можна навести історію видань українського філософа Григорія Сковороди, з часу появи першого «академічного видання» і до появи збірки творів, створеної представниками харківської школи досліджень спадщини мислителя. Як насправді співвідносяться текстуальні зразки українською мовою, російською мовою, іншими мовами, мовами часу історичного походження джерела, мовою оригіналу? Як отримати змогу побудувати наративну конструкцію? І тепер ми знову поруч висхідної проблеми: що в історії філософії повинно мати неінтерпретаційний, ненаративний, але науково-аксіоматичний характер? Якою є та аксіома, яка, безумовно, надасть нам можливість будувати більш складні конструкції? Чи ми будемо рухатись шляхом, представленим в англо-американській аналітичній філософії, чи це буде раціонально-математична модель, представлена у французькій філософії? Питання засобів, якими користуються, згідно із зазначеною сув’яззю проблем, у побудовах історичних концепцій, політичних теорій, історії філософії залишаються найбільш істотними і найбільш проблемними.

Наративність у будь-якому випадку буде відрізнятись від аксіоматичності і картезіанської, і англо-американської емпіричної, бо ця аксіоматичність полягає в тому, що виявляються певні особливості, які неможливо жодним чином ліквідувати шляхом певних інтерпретацій. Зміст нашої теоретичної пропозиції полягає у тому, що в межах науково-методичного семінару ми будемо мати можливість реалізовувати процес наукового дослідження на тому рівні, який в цій дилемі – між наративністю історії філософії та вимогою її науковості, дав би засіб виявлення низки тих аксіом, які з очевидністю для нашого історико-філософського дискурсу мали б характер основ для побудови більш складних історико-теоретичних конструкцій.

проблема науковості чи наративності історії філософії в освітньому середовищі.

Неодноразово обговорювались питання, які щораз постають у процесі викладання: як викладати історію філософії у сучасній українській філософській освіті? Атрибутивно завжди було присутнє припущення: іронічно означимо його,  як шлях «позик МВФ». Тобто ми стаємо споживачами, нашою справою є впевнене переказування «чужих» досягнень. Однак, науковість спонукає до пошуку шляху самостійного створення знань, які саме і мають стати складником нашого «споживання» – впровадження в освітній процес. Будь-що, що претендує на вагомість, повинно мати ознаку самодостатності. Аби виконати вимогу самодостатності, ми наразі маємо всі для цього підстави: існує безсумнівний предмет для своєрідної наукової історико-філософської рефлексії – джерела того, у чому ми з вами безпосередньо перебуваємо – це освітній процес. Це об’єктивно для нас існуюче тло, де функціонують історія філософії, політичні науки, інші дисципліни, які викладаються. Існує як очевидність повсякденної свідомості, не опосередкована очікуванням на появу знань для «споживання» від «зовнішнього виробника».

предметом наукової рефлексії у галузі історії філософії має бути безпосереднє освітнє середовище, у якому історія філософія набуває втілення. Парадигмальність.

 Яка нагальна наукова вимога? Вимога – дослідити змісти, які вже функціонують. У чому найбільша проблема несамостійного, не самодостанього «виробництва» знань?   Освітній процес має стати об’єктом реальних досліджень. Нашим завдання було: на рівні аксіоматичних досліджень, тобто з опертям не на наративність і на прийняті розробки, змісти, контенти –  напрацювати, створити власними зусиллями ті поняття і терміни, якими б ми користувалися у нашому філософському повсякденні. Я спробував провести таку науково-дослідницьку роботу: попросив студентів 2-го та 3-го курсів, які слухали курс з модерної філософії, все прибрати зі столів і залишити лише аркуш і ручку – викласти концепти мислення (чи власної свідомості) з даного курсу. Це були терміни, які нагально перебували у свідомості і репрезентували таке явище, як змістова програма курсу Модерної філософії першого семестру викладання. Я був вражений: з’ясувалося, що це підлягає статистичній обробці; майже всі студенти виклали свої, як вдало Ярослав Андрійович Соболєвський назвав, хештеги свідомості з історії філософії певного періоду, вклавшись у 50-75 термінів. Це основа, яка має бути осмислена. Ті студенти, які отримували «нешвидкі результати», відповідно до визначеного обсягу часу, виклали від 60 до 65 одиниць. Отож, якщо ці терміни визначають обсяг контенту уявлень про той чи інший період, якщо даватиметься більше наративності, чи буде формуватись більша кількість цих термінів-хештегів у сучасних здобувачів знань? Якщо студенти, що виявляли незначну активність і ті, що виявляли найбільшу активність, продемонстрували наближені результати концептуалізації?

Знаходиться певна статистична основа для аналізу та підстава для дослідження. Виникає наступне питання: чи не можемо ми ці терміни перетворити на аксіоми, одиниці, які набуватимуть загального характеру в межах нашої історико-філософської парадигми? Знаючи обсяг досліджень, ми доходимо до визначення напрямку і означуємо галузь науки: це – лексикографічні дослідження. Маємо бути певними, що у лексиці власного повсякдення у царині історії філософії та філософії ми використовуємо безумовно щодо власних міркувань аксіоматичні терміни. Тут варто навести приклад: більшості відоме висловлювання: «Знание – сила» Ф. Бейкона, яке наявне у більшості навчальних і дидактичних матеріалів, всі його використовують майже «підсвідомо». Певний час тому мені спало на думку дізнатись, яке ж автентичне висловлювання Ф.Бейкона відповідає терміну, яким ми користуємось, який як «хештег» представляє дане явище в історії філософії. Результати розшуків також спантеличили: по-перше, існують серйозні дослідження у західній літературі, зокрема у британській, щодо вжитку даного висловлювання у Ф. Бейкона. Виринає, як щодо візуалізації висловлювання «знание – сила» у нашій культурі, невеликий додаток, який у різних працях застосовується Ф. Бейконом: «Knowledge itself is power». Але ж це катастрофічно змінює саме значення! «Knowledge itself is power» може бути перекладене, приблизно як: «Знання саме по собі є силою». Пов’язаний походженням цей термін з висловлюванням латиною: «Ipsa scientia potestas est», яке запроваджує у власні роботи Т.Гоббс, який, у свою чергу, замолоду працював секретарем у Ф.Бейкона і спілкувався з ним на різні філософські теми, а вперше задокументований відповідник змісту цих висловлювань належить Імаму Алі (559-661), у книзі 10-го століття арабською мовою. Але, які б були наслідки відсутності цього питання і не була б виявлена зазначена аксіоматична проблема? Існувала б нескінченна кількість казкових нарацій, ми б застосовували цей термін для оповідань, не маючи певності в історико-філософській  його аксіоматичності.

провідне завдання науково-методичного семінару з історії філософії певної філософської спільноти (парадигми), який об’єднує освітню і наукову складову.

 Провідне завдання науково-методичного семінару полягає у тому, щоб на рівні визначення одиничних аксіом – розглянути питання автентичності тих термінів-лексичних одиниць, які стосуються того чи іншого періоду історії філософії і мають безпосередній обіг у комунікативному середовищі. Йдеться про те, щоб контекстуально дослідити змістовну частину тих слів, яка складає актуальний словник з історії філософії.  Якщо ми маємо намір висловитись щодо чогось, ми маємо бути певні, що той контент, який міститься в терміні відповідає слову, яке ми застосовуємо. Ми маємо дослідити термінологічний зміст нашої свідомості. Коли ми застосовуємо слово – воно має мати характер лексичної одиниці. Наразі ми засновуємо методичний семінар саме з тією метою і завданням, щоб з’ясувати напрямок такої роботи. Бокал Ганна Василівна запропонує перший варіант підбірки термінів, які, з нашої точки зору, вкрай необхідні для руху дослідження китайської філософії. Ми також ставимо питання про засоби створення змісту одиниці освітнього процесу. Наш семінар спрямований не лише на оголошення, але й на здобуття нового знання, яке ми отримуємо шляхом обговорення і активної участі всіх зацікавлених.

Наше прагнення полягає у завданні переосмислення аксіоматичності історії філософії на рівні лексики, тобто, щоб той термін, який ми застосовуємо, обґрунтовувався науковим чином. На науковому семінарі присутні як студенти, залучені для набуття навичок наукового дослідження, так і викладачі, залучені до обговорення – всі можуть висловитись з будь-якого питання. На всіх рівнях, всі учасники виконають свою роботу, починаючи від фіксації і далі – до підготовки остаточного матеріалу, який має підбити підсумок нашого обговорення і дасть додатковий результат. Ми використовуємо всі методи фіксації: фотографування, відео та аудіо запис, які будуть співмірні зі стенограмою. Завершу: чим буде відрізнятись наратив від науки? Наратив не обов’язково закінчується новим знанням. Наука, яка не здобуває нового знання, не може претендувати на статус наукової події, якщо вона завершується тим, з чого почалась. Навіть якщо не вдалося набути, отримати нове знання, але процес здобування, який укладається і описується, відбувся –  це теж нове знання, яке має дати відповідь на питання: чи є сенс рухатись у запланованому напрямку.

Імовірно, що наступне твердження подивує, проте: парадигма філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка має власну філософську лексику, як явище виняткове і неповторне. Подібно до того, як таку ж неповторну лексику набула Києво-Могилянська академія, хоча там не існує філософського підрозділу факультетського рівня, інших навчальних і наукових закладів, у яких здійснюється філософські студії. Безперечно, що виникатимуть суперечки за обставин, коли лексичне поле однієї парадигми буде наражатися на лексичне поле іншої. І ми мусимо мати набутки для гідної наукової полеміки з опонентами, оскільки належимо до спільної царини філософії.

БОКАЛ Г.В.: Шановне товариство, прошу взяти участь у обговоренні. Будь-ласка. Запрошую до слова Бугрова В.А.

БУГРОВ В.А.: Я хотів би взяти участь в обговоренні нагальної теми. Отже, шановні друзі, я дійсно радий, що ми всі тут зібрались для того, щоб поговорити про те, що болить. Власне кажучи, 25 років історико-філософських знань в Україні, після марксистсько-ленінської парадигми активізували зазначені питання. Я навмисно не буду вживати термін «наука», бо буду певною мірою опонувати Тарасу Петровичу, оскільки, наслідки геґелівсько-марксистської парадигми назагал поставили дуже складні питання: а чи існує у нас історія філософії?

Сьогодні зранку я читав книжку 2002 року, яка проскочила попри мою увагу, «Діалоги про Європу», а саме, діалог з Полем Рікьором. Про те, як він писав «Конфлікт інтерпретацій», і що виявляється дотичним до того, що сьогодні якраз пролунало у доповіді. Ці 25 років дійсно ставлять питання, а що таке історія філософії і чи маємо ми власну історико-філософську автентичну школу? Тарас Петрович, наприклад, наголосив на двох парадигмах: університетській і Могилянській. Я би відзначив, що є ще, мабуть, парадигми в межах університетської, бо, якщо взяти ті лекції з середньовічної філософії чи з філософії Томи, що Андрій Олегович (Баумейстер) читає в Інституті Св. Томи, то, умовно кажучи, в межах одного факультету можуть бути різні лексикографічні описи. Я вже не кажу про те, що відбувається у Львівському університеті та в УКУ. Достатньо взяти наукові праці Українського Католицького Університету і ми побачимо, що там серйозний пласт, скажімо, філософської та історико-філософської термінології. Але, ймовірно, така відмінність є корисною. Досвід укладання «Словника неперекладностей» і його авторського колективу якраз і показує, що, можливо, дуже добре, що існують різні підходи і різні написання. Чому я і хотів взяти слово, бо у виступі Тараса Петровича, глибокому та фундаментальному, мене зачепив термін «наука». Тут і є проблема. На превеликий жаль, для більшості тих, хто закінчив філософський факультет чи дійшов до курсу «Філософія і методологія науки», мабуть, не буде великою таємницею, що ми маємо спотворення, бо ті, хто навчався в радянські часи, дивилися на науку крізь матрицю фізикалістської парадигми. Був класик – товариш Ленін, –  який написав «Матеріалізм і емпіріокритицизм». Завдяки цьому ми знали, хто такий Мах, Авенаріус, що таке «Віденське коло», навіть, що таке кібернетика, тому що це було потрібно для розвитку воєнно-промислового комплексу. Необхідна була обчислювальна математика: з одного боку, ідеологічне підґрунтя – Ленін – класик критикував їх, отже, вони достойні уваги; з іншого, існує прагматична ціль. У 70-ті – 80-ті роки ми знову перейшли на фізикалістську парадигму, бо, як згадував Ігор Алєксєєв у Звенигороді під Москвою на щорічних симпозіумах з «Логіки та методології науки», у 1982 році стався прикрий інцидент, жартівливий.

Один з доповідачів сказав, що, якщо він ще раз почує ім’я Томас Кун, то запустить черевиком. В «Структурах наукових революцій» присутній ухил, скажімо так, з фізікалістським психологізмом у виборі парадигми. Бо, як і Тулман, і Полані, Кун прийшов з природничого знання. Ось цей фізикалізм і є так званою стандартною концепцією наукової теорії з аксіоматикою, про яку згадував Тарас Петрович, з побудовою доведення та аргументації. Вона – непогана, але, на жаль, це 70-ті – 80-ті рр. Виявилось прикрим те, що ми маємо на факультеті осіб, які читають про сучасні наукові теорії, і, водночас, через те, що сьогодні ми дистанціювалися від наукового і, може, гуманітарного знання: вчимо латину і грецьку – малознайомі з сучасною світовою літературою. Поцікавтесь у пересічного студента філософського факультету, що друкується у журналі «Іноземна література» та інших – відповідь щодо обізнаності буде майже негативна. Проблема у тому, що це є поле прояву дійсно некласичних наукових теорій, про які читає професор Добронравова Ірина Серафимівна. Це є та синергетична парадигма, яку ми не сприймаємо, бо ми далекі від фізики, а вона утворилася у нерівноважній термодинаміці. Понад те, ще й виразником, поштовхом до цієї парадигми була анархістська, підприємницька методологія науки Пола Фойєрабенда з його «Anything goes!» – «Дозволено все!» Для того, щоб говорити про історико-філософську науку, ми все-таки повинні дефініювати і саму науку, бо на сьогоднішній день аксіоматичні теорії науки не користуються такою вагою, як ще 30-40 років тому. Саме тому, що аксіоматика жорстко прив’язує до певних шляхів виведення. Тут потрібно згадати теорему Курта-Гьоделя про принципову неповноту дедуктивних систем: коли ми кажемо, що є засновки, аксіоматика, тоді має бути інструментарій. Якщо ми дефініюємо історію філософії як відкриту систему, то тоді ми автоматично потрапляємо до вимоги визнання. Тому, дійсно, при всій нашій внутрішній нелюбові до фізики Пригожина, ця парадигма виявляється продуктивною, бо вона дозволяє, фактично, те, що в постмодерні, називають «різома». Будь-який інструментарій, будь-які засадничі речі. Головне, щоб це працювало на евристичний результат. Тому для того, щоб вживати назву «історико-філософська наука» ми маємо спочатку здійснити рефлексію. Ті, хто слухали курс Юрія В’ячеславовича Кушакова пам’ятають, що однією з його перших вимог було: для того, щоб здійснювати рефлексію, ми повинні мати матеріал для цієї рефлексії. Тарас Петрович вдало визначив лексикографію як цей матеріал. Хочемо називати історію філософії наукою – жодних заперечень, але ми маємо дати, принаймні, якийсь контур – що ми вважаємо під такою наукою? Я стикався з таким дослідницьким кредо Российского Государственного Гуманитарного Университета, серйозна школа: вони називають історію філософії «мета філософією». Хоча, це не є їхнім ноу-хау. У Лондоні виходить журнал «Metaphilosophy», який саме в такому контексті публікує статті про засадничі підвалини самої філософії. Тому ми дійсно мусимо знайти на цьому полі тверду точку підстави. І такою точкою підстави має бути лексикографія, може, навіть доречніше – джерелознавство, – те, що сьогодні у нас не дуже популярне, оскільки наразі головним джерелом виступає Вікіпедія та інтернет, на противагу автентичних текстів.

 Як на мене, одним із напрямів роботи семінару має бути слідування принципу «обернення на себе», тобто, історії філософії на саму себе: що вона є, чим вона може бути, чим вона оперує і до чого вона приходить – не до якихось остаточних висновків, а, очевидно, що проміжних. І ось тоді, мабуть, це і для студентів буде найкорисніше, бо на сьогодні якісь такі статичні висновки, статичні інструменти, мабуть, дійсно викликають відразу –  бо вони не цікаві. Не йдеться про циркову зацікавленість клоунами. Вони не цікаві тому, що вони не дають наступного кроку. Вочевидь, що сьогодні кожна точка має стати відправною для наступної. Я думаю, для всього нашого співтовариства було б корисно поміркувати над завданням: як представити історію філософії як науку. Дякую!

БОКАЛ Г.В.: Прошу, будь ласка, які є питання? Надаю слово Руденку Сергію Валерійовичу.


 

РУДЕНКО С.В.: По-перше, я хочу подякувати Тарасу Петровичу та кафедрі історії філософії за чудовий захід і, головне, хотів би сказати, що він мене зацікавив не лише, як заступника декана. І я тут не у ролі заступника декана, а, радше, у ролі дослідника, який займається якраз методологічними проблемами історико-філософської науки, і у ролі доцента кафедри історії української філософії і культури, який, також, викладаючи курс історії української філософії стикається з тими проблемами, що сьогодні почали обговорювати: актуальність їх є беззаперечною.

 

Що хотів би сказати про перспективу. Це досвід наш – істориків української філософії – нам пощастило чи ні, однак ми з самого початку не могли працювати з Геґелем. Якщо в межах історії філософії, умовно назвемо її, світової, Геґель може бути прийнятний у якійсь формі, то в межах української філософії, класики це вже помітили давно, геґелівська модель в принципі не працює. Починаючи вже з 60-х, 70-х, 80-х рр. ХХ ст. у дослідженнях з історії української філософії ця методологічна рефлексія, яка продовжується сьогодні, вже мала місце. І те, про що говорив Тарас Петрович, видатний дослідник Вілен Сергійович Горський назвав терміном «вихідна напруга». У будь-якому історико-філософському дослідженні завжди є вихідна напруга історичної і філософської складових. Особливо в історії української філософії ця напруга відчувається і вже є досвід вирішення цих проблем. В межах останніх 20-ти років, наскільки мені відомо, в історико-філософській літературі, яка присвячена історії української філософії, мали місце різні підходи до розв’язання оцієї вихідної напруги, аксіоматизації історії філософії. Тут можна згадувати багато імен: того ж Горського, Лісового, Огородника, Йосипенка та інших. В історії української філософії є досвід аксіоматизації, який би я умовно назвав підходом, який можна по аналогії з історією науки порівняти з конвенціоналізмом, як Володимир Анатолійович Бугров вже згадував. Своєрідний історико-філософський конвенціоналізм.

Наголошу на тих проблемах, які виникли в межах історії української філософії; коли ми замість того, щоб приймати геґелівську модель – вводимо класифікуючу систему, певну аксіоматику. Аксіоми стосуються не матеріалу, а самої класифікуючої системи. Які проблеми виникли з введенням такої класифікуючої системи в національну філософію – українську філософію: у нас почали з’являтися українські Сократи, українські Платони, відоме тлумачення української філософії як кордоцентризм і так далі. Чому так відбулося? Була введена деяка аксіома – чи то Юркевич, чи то Сковорода. Як сказав Володимир Анатолійович Бугров, аксіоматика потребує виведення і ми отримали результат. Це один із досвідів. Мені дуже сподобалась ідея, висловлена Тарасом Петровичем щодо лексикографічного дослідження. Одразу згадався такий сюжет: «Спочатку було Слово». Дійсно, мабуть, з цього потрібно починати. Яка перспектива майбутнього розгляду цієї проблеми, я зараз кажу більше про історико-філософські дослідження в національній формі та досвід викладання цієї дисципліни – роботи зі студентами. Як гіпотезу для нашого майбутнього дослідження я хотів би запропонувати таку: мабуть, нам не стільки потрібна аксіома, скільки вихідна ієрархія. Вихідна ієрархія нам завжди потрібна для того, щоб, зрештою, її спростувати. Історик філософії повинен побудувати ієрархію філософів, але побудувати її виключно для того, щоб потім від неї відмовитись. Це, до речі, ідея не нова; це ідея, яка виникає в межах історії науки, одними із засновників якої є Нельсон Гудмен, Гіларі Патнем – реалізм і його критики відповідні. Така ідея також може бути продуктивною і також може бути представлена, як майбутнє нової методології і викладання, і дослідження. І ще один аспект, на який би я хотів звернути увагу. Потреба єдності не лише освітньої і наукової, але й інноваційної діяльності. Така гіпотеза, така перспектива, на мій погляд, є цікавою. Я думаю, що в майбутньому ми співпрацюватимемо і я з задоволенням візьму участь в роботі семінару. Дякую!

БОКАЛ Г.В.:Прошу, будь ласка, чи є репліки, можливо, запитання?

КОНОНЕНКО Т.П.: Ми намагаємось зараз стенографувати, аби відзначити певні полемічні, або настановчі висловлювання, аргументи, які вже тут пролунали. Я лише відзначу, чому ведеться наукова стенограма. Ви вийдете з цієї аудиторії, спробуйте завтра відновити порядок тих проблем, які обговорювалися. Навряд чи вам вдасться це зробити, хоча б на 30 %. Пам'ять дуже специфічна річ.

Я, звісно, згідний із думкою Володимира Анатолійовича Бугрова і Сергія Валерійовича Руденка. Ідея природничих наук дуже потужно була подолана саме Р.Декартом. Ще раз хотів би наголосити на тому, що у Декарта існує триєдність. Чому він вів мову про універсальний метод? Тому, що тут не мало ваги, що ставало предметом осмислення. Мало значення, як ми осмислюємо цей предмет, або правильність методу.

Як ми будемо працювати із одиницями, які репрезентують історико-філософську лексику – це теж стає предметом нашого дослідження. Тут слушно зауважив Володимир Анатолійович Бугров – слід ставити питання джерела історії філософії. Ми маємо мати в нашій мові константи, на які ми можемо спиратись у відкритій системі розширення змісту джерела. Якщо ми знаходимо якісь нові знання щодо цього джерела – ми їх маємо додавати до контенту: фактично виникає своєрідна концепція управління контентами. Контенти ж мають створюються, як відкриті утворення. Бо, якщо буде зафіксовано, що дещо є чимось вичерпним, то знайдені нові змісти не буде змоги органічно долучити до попередньо набутих. Другий момент, який був відзначений і почутий: насправді, ми живемо у Беркліанській конструкції «Esse est persipi». Якщо я сприймаю ідею того, що існує поза тим, що я не сприймаю, то це теж є моя ідея. Що може бути предметом рефлексії для нас? Тіло освітнього середовища, яке склалося на нашому факультеті, у ширшому розумінні – у нашому університеті.

Ми маємо змогу органічно досліджувати будь-які прояви того, що називається освіта в найрізноманітніших галузях з історії філософії. Безпосередні контенти мого уявлення про історію філософії походять з того середовища, у якому ми перебуваємо: мені, на жаль, невідомо, як читають лекції в Українському католицькому університеті, в «Могилянці», в Лондонських університетах тощо. Тут вигулькує те, що називається філософія освіти. Філософія освіти є рефлексія над безпосереднім освітнім середовищем, у якому перебуває той, хто прагне його осмислити. Прагматична мета полягатиме в тому, що ми не ставимо завданням всесвітню історико-філософську революцію. Виходячи з того, що є – існуючого розпорядку викладання історії філософії, який забезпечується факультетом, кафедрою, потенціалом окремих викладачів – будемо прагнути забезпечити таке викладання, щоб інструментарій – термінологія – набув автентичного значення. Наразі предметом розгляду буде філософування у Китаї: 19 термінів, які зусиллями наукової спільноти – я не беру до розрізнення студентів і викладачів, будуть прицільно розглянуті. Наука ж бо щодо регалій винятково байдужа. Ми отримаємо лексику, випрацювану в межах нашого середовища. Через такий рутинний процес хочеться відшукати, що таке «філософічне» і де його шукати. Раптом історія філософії – це дослідницька дисципліна? В значенні «подорожувальності» – як філологія – дослідження написів, експедиційності? Реальність полягає у тому, що ми досліджуватимемо об’єкти доступними наразі засобами. Через певний час – залежно від результату, але він має бути доступний і очевидний для нас – ми будемо ставити собі завданням наступні дослідження. В цьому сенсі я дякую за зауваження Володимиру Анатолійовичу Бугрову та Сергію Валерійовичу Руденку, думаю, і цю методологічну частину ми братимемо до розгляду.

БОКАЛ Г.В.: Ще запитання, бажання долучитися до обговорення? Пане Вячеславе, прошу.

ЗАГОРОДНЮК В.В.: Перш за все, хочу привітати таку ідею, адже в рамках власного дослідження виявилось, що будь-яке дослідження має базуватись на власній лексикографії, на власному словнику, в нього має бути власна герменевтика, яка передбачає, перш за все, чітке та ясне оперування термінами. В мене народився ряд запитань до Тараса Петровича. Попри те, що була задекларована принципова відкритість системи і свого роду іноваційність, все ж мені в ній почулися всі ознаки такої класичної, раціоналістичної системи. Що мається на увазі: стоїть чітке завдання, іде лінійний процес, результатом є приріст знання, що спирається на певну аксіоматику. Щойно я побачив тему семінару, мені стало цікаво, що таке аксіома, аксіоматика. Це усталене знання, яке не має бути поставлене під сумнів, аксіома приймається як те, що є. Отож, як ми можемо говорити про відкриті системи та багатоманітність, якщо ми спираємось на аксіоми? Якщо йдеться про класичну раціональність, про систему такого типу, то чи не варто нам апелювати до мислителів, які її обґрунтовують? Наприклад, на Карла Поппера? Особисто в мене при роботі з термінологією постійно виникали запитання верифікації та фальсифікації, тому що дивлячись на результати, які я отримував у своїх дослідженнях, я розумів, що надаю терміну якесь визначення, але я цілком можу замінити його іншим, і який, відтак, буде результат? Таким чином, постає питання про критерії істинності: коли потрібно зупинитись, чи варто зупинятись взагалі? Як на мене ситуація виглядає так: ми проводимо семінар з китайської філософії, далі обговорення, під час якого нам дають повне звучання термінів, можливі значення. Наступний семінар, я так розумію, за Античністю, далі – за Новим Часом і так далі. Тобто виходить, що аксіома довкола китайської філософії є стала і це знання є в якийсь спосіб закріпленим. Яким чином вона закріпилася, хто є гарантом, коли відбулась верифікація, чи можна це фальсифікувати? Дякую.

КОНОНЕНКО Т.П.: Дякую. Абсолютно слушні запитання. Чи залишається аксіоматичність суто раціональною? Залежить від того, як ми будемо ставитись до питання, що таке розум. Аксіома навіть картезіанського вигляду має певним чином бути обґрунтована. Для Декарта надзвичайно важливо було поєднати ідею точки, ідею одиниці зі статусом очевидності Ego. Тобто те, що обчислення починається з одиниці є настільки ж очевидним, як і те, що я є. Як би ми не стверджували, аксіоматика буде пов’язана з ідентифікаційними, в значенні персони, ознаками. Це буде для мене безумовний факт, на який я спираюсь. Чи має це динамічний характер? Безперечно. Ми шукаємо відповіді на те, як цей процес відбуватиметься. І чому я в ширшому розумінні веду мову про джерела філософічності? Ми не маємо можливості у визначенні історико-філософського джерела зупинитись винятково на раціональних схемах. А от текст, яким він існує в наративності, у нашому дискурсі – це виняткова спроба інтерпретації текстів сумнівної якості. Літературна мова вже не відіграє тієї ролі. Бо є стандарт мови. Стандарт передбачає граматику, компетенцію, говоріння, написання, участь у дискусії. Мова визначається за різними компетенція ми,  «опертя» мають бути функціональними. Чому б нам не вийти на пошуки очевидності джерела історії філософії? Однак, тоді ми відкинемо традиційні уявлення для постання філософічного контенту. Які він буде мати ознаки? Ми маємо дійти до пропозиційних змістів. Поки ми не маємо здобутого матеріалу, нам важко говорити про його характер. Правильний аргумент про необхідність поглиблення руху далі.

ТРУШ Т.В.: Тарас Петрович має на увазі, що не буде ніякого примусу у визначенні змісту терміну.

КОНОНЕНКО Т.П.: Так, так. В чому буде полягати наша пропозиційність? В тому, що ми узагальнюватимемо те, що нами здобуто. Нам важливо, щоб була автентика змісту, який додається до попередньо встановленого змісту і джерело його походження.

ЗАГОРОДНЮК В.В.: Тоді дуже просте запитання. Я, приміром, пишу дисертацію: мені писати «бас» чи «бус»?

 

КОНОНЕНКО Т.П.: У нас знову постає питання вибору. Напишіть, що один вважає так, а інший – так. Хто взагалі має стверджувати – як правильно? Але, необхідно чітко вказувати джерела надходження змістів.

Ми маємо створити лексикон – зібрання слів, якими ми можемо охопити певне явище. Яка буде класифікація – буде зрозуміло, коли назбираємо достатньо матеріалу. Я не виключаю, що цей матеріал, який ми здобудемо взагалі може переформатувати нашу уяву про історію філософії. Бо саме матеріал сформує засоби того, як його взагалі викладати.

БОКАЛ Г.В.: Дякую. Прошу, пане Віталій Туренко.

ТУРЕНКО В.Е.: Мені хочеться декілька слів сказати про античний словник любові. Як відомо, їх два: давньогрецький і латинський. Я постійно зіштовхуюсь з рядом проблем: по-перше, це проблема перекладу. Взяти хоча б «Риторику» Арістотеля, друга книга, четверта глава, присвячена питанням «Що таке любити?» і «До кого ми відчуваємо любов?» Там присутнє поняття «філія». Але ж ми знаємо, що в «Нікомаховій етиці» «філія» – це дружба. Мене постійно зачіпає питання: чому і дореволюційний переклад і сучасний пропонують в «Риториці» переклад «філія» як «любов»? Це не єдиний приклад. У Платона я зіштовхуюсь з тим, що можна перекладати або любов, або пристрасть. У нас просто звужене розуміння, але ж є й пристрасть, й захоплення, й адюльтер, й цілий калейдоскоп довкола любовних феноменів, які можна, якраз, і перекладати, щоб був багатий переклад, а не сухий. Я бажаю успіхів нашому починанню! Дякую!


 

БОКАЛ Г.В.:У контексті сказаного, хочу додати наступне. На сьогоднішній день є позиція, згідно з якою в історії філософії ми маємо принаймні низку аксіом, які складно поставити під сумнів. По-перше, історія не можлива без минулого, але історія не тотожна минулому. По-друге, минуле у філософії – це сукупність подій філософської творчості. Ці події філософської творчості можуть лишитися у забутті, якщо не лишили по собі відбитку, як носія інформації про себе.

Хочу згадати приклад, який наводить Х. Патнем, про те, як комашка малює профіль Черчилля і виникає питання: цей профіль стосується Черчилля? Хоч ми і розпізнаємо його зображення, але комашка не знає, кого саме вона зобразила? Чи немає у нас пастки, що ми хибно розпізнаємо в певних відбитках (лексемах, текстах тощо) філософічність, якої автор насправді не закладав? Які критерії вірного розпізнавання? Навчаючи проблемності цих процесів, ми дискредитуємо навчальний процес, адже лишаємо студентство без чіткої основи знання необхідного для засвоєння. Як зазначив Сергій Валерійович Руденко, нам потрібно віднайти ті основи, які б дозволили студентові принаймні нас спростовувати. Вся ця наша робота спрямована на те, щоб ми мали змогу бути спростованими. Бути спростованими на ґрунті одного беззаперечного факту – історія філософії має справу з відбитками творчості, яку ми кваліфікуємо як філософічну, бо ми її розпізнаємо, як філософічну. Інша річ, що однозначного алгоритму розпізнавання філософічності на сьогодні не існує. Часто ми це робимо на рівні інтуїції, орієнтації на авторитет. Зокрема, не кожен текст, де зустрічаються слова «трансцендентне» і «трансцендентальне» стосуються філософії.

 

У процесі роботи з китайською філософією особливо гостро постає означене питання. Про цей відбиток ми мусимо говорити. Для того, щоб про нього говорити ми повинні мати якийсь лексикон. На наступному семінарі ми спробуємо розглянути терміни, поняття, концепти. Їх вживання і пояснення актуалізує низку проблем. Наприклад, (Дао), (де), -(інь), - (ян) - найменш проблемні, бо їх транскрипція не викликає жодних заперечень. Ці терміни мають сенс і значення, переклад яких вкрай рідко вважають можливим. Вони настільки автентичні і настільки самобутні, що ми впроваджуємо у свій лексикон ці поняття без особливих обґрунтувань. (у – відсутність або небуття), (ю – присутність або буття), (пустота абопорожнеча) мають вже певні складнощі. - (лі)часто перекладають як «ритуал», хоч справедливість такого перекладу є досить сумнівна.А, наприклад,(жень – людина) та (жень – людяність або людинолюбство)чи (чжи – знання, знати)та (чжи – знання, мудрість) не лише є проблемними в аспекті перекладу але й в можливості власної транскрипції, що не створювала б плутанини.

Взагалі, з одного боку, перекладати – вдатися до спрощення, з іншого, не перекладати – заплутувати студента. Єдина стала величина – ієрогліф. Обрані для дослідження ієрогліфи ми будемо аналізувати за наступними параметрами. Ми їх візуалізуємо, озвучимо та розглянемо основні способи перекладу. Завдяки С.С. Ісаєву здійснимо аналіз графем і етимологічний аналіз. У китайській мові термінів, які були б суто філософськими немає. Кожен з цих ієрогліфів має різні способи вживання.У погодженні відповіді на питання, чи слід визнавати китайську традицію філософічною, ми спочатку маємо визначитися з лексиконом нашої роботи.

КОНОНЕНКО Т.П.: Така наша гіпотеза. Запрошуємо всіх до співпраці. Потрібно сформувати загальні підстави до форми дослідного семінару. Спочатку потрібно обговорювати гіпотезу проведення заходу, а далі відшліфовувати результативність. Ґегельянська традиція уніфікує вимоги до будь-якого терміну. Нам потрібно розуміти елементи уяви про лексичний апарат. Фонетична культура безумовно є важливою. Потрібно дослідити специфіку мови. Нам потрібно розширити українську філософську лексикографію. Наші підходи, наразі, саме і стримують утворенню багатоманітності уяви про філософічне. Бо ця уява – це уніфікована ознака. Ми намагатимемось розкрити зміст певного терміну, який позначає деяке філософське явище. Цими термінами ми створюватимемо і українську мову.

У дослідженні спадщини Р.Декарта постає питання: вживати термін свідомість чи мислення? Але ж мислення і свідомість – це насправді наші, україномовні терміни, Картезію невідомі. Відтак, наше провідне завдання - створювати лексичний контент.

Я щиро вдячний членам оргкомітету науково-методичного семінару та аудиторії! Олександру Комарову та Ксенії Зборовській ми дякуємо за надане приміщення, за те, що нас прийняли. До зустрічі!

 

Матеріали укладено на підставі особистих стенограм учасників науково-методичного семінару з історії філософії:

Петленко І.В., аспірант кафедри історії філософії;

Гордієнко О.О., студент;

Кхелуфі А.Н., студент;

Овдієнко Д.В., студент;

Дикалюк М.С., студент.

 

Обговорено і схвалено учасниками науково-методичного семінару з історії філософії:

Алєксандрова О.В., професор, доктор філософських наук;

Бугров В.А., професор, кандидат філософських наук;

Кононенко Т.П. в.о. завідувач кафедри історії філософії, доктор філософських наук;

Руденко С.В., доцент, доктор філософських наук;

Хома О.І., професор, доктор філософських наук;

Бобошко Н.М., доцент, кандидат філософських наук;

Бокал Г.В. доцент, кандидат філософських наук;

Варениця О.П., доцент, кандидат філософських наук;

Кириченко М.С., доцент, кандидат філософських наук;

Труш Т.В. доцент, кандидат філософських наук;

Туренко В.Е. кандидат філософських наук;

Боднарчук Л.С., асистент, кандидат філософських наук;

Купчик Я.І., асистент, кандидат історичних наук;

Соболєвський Я.А., асистент, кандидат філософських наук;

Титаренко В.А., асистент, кандидат філософських наук;

Зборовська К.Б. аспірант кафедри історії філософії;

Загороднюк В.В., аспірант кафедри історії філософії; 

Петленко І.В., аспірант кафедри історії філософії.

 

©