Зміст статті

 

Окрім такого спотворення, постає величезна розбіжність у пошуках першоджерел. Навіть, якщо ми поставимо за мету відшукати будь-який оригінальний текст певного філософа інтернет, як гіпертекстуальне середовище, «запропонує» безліч інваріантів в різних інтерепретаціях,  які мають претензію на автентичність. Цей процес стосується наразі навіть таких явищ, які ми називаємо академічними виданнями. Як приклад можна навести історію видань українського філософа Григорія Сковороди, з часу появи першого «академічного видання» і до появи збірки творів, створеної представниками харківської школи досліджень спадщини мислителя. Як насправді співвідносяться текстуальні зразки українською мовою, російською мовою, іншими мовами, мовами часу історичного походження джерела, мовою оригіналу? Як отримати змогу побудувати наративну конструкцію? І тепер ми знову поруч висхідної проблеми: що в історії філософії повинно мати неінтерпретаційний, ненаративний, але науково-аксіоматичний характер? Якою є та аксіома, яка, безумовно, надасть нам можливість будувати більш складні конструкції? Чи ми будемо рухатись шляхом, представленим в англо-американській аналітичній філософії, чи це буде раціонально-математична модель, представлена у французькій філософії? Питання засобів, якими користуються, згідно із зазначеною сув’яззю проблем, у побудовах історичних концепцій, політичних теорій, історії філософії залишаються найбільш істотними і найбільш проблемними.

Наративність у будь-якому випадку буде відрізнятись від аксіоматичності і картезіанської, і англо-американської емпіричної, бо ця аксіоматичність полягає в тому, що виявляються певні особливості, які неможливо жодним чином ліквідувати шляхом певних інтерпретацій. Зміст нашої теоретичної пропозиції полягає у тому, що в межах науково-методичного семінару ми будемо мати можливість реалізовувати процес наукового дослідження на тому рівні, який в цій дилемі – між наративністю історії філософії та вимогою її науковості, дав би засіб виявлення низки тих аксіом, які з очевидністю для нашого історико-філософського дискурсу мали б характер основ для побудови більш складних історико-теоретичних конструкцій.

проблема науковості чи наративності історії філософії в освітньому середовищі.

Неодноразово обговорювались питання, які щораз постають у процесі викладання: як викладати історію філософії у сучасній українській філософській освіті? Атрибутивно завжди було присутнє припущення: іронічно означимо його,  як шлях «позик МВФ». Тобто ми стаємо споживачами, нашою справою є впевнене переказування «чужих» досягнень. Однак, науковість спонукає до пошуку шляху самостійного створення знань, які саме і мають стати складником нашого «споживання» – впровадження в освітній процес. Будь-що, що претендує на вагомість, повинно мати ознаку самодостатності. Аби виконати вимогу самодостатності, ми наразі маємо всі для цього підстави: існує безсумнівний предмет для своєрідної наукової історико-філософської рефлексії – джерела того, у чому ми з вами безпосередньо перебуваємо – це освітній процес. Це об’єктивно для нас існуюче тло, де функціонують історія філософії, політичні науки, інші дисципліни, які викладаються. Існує як очевидність повсякденної свідомості, не опосередкована очікуванням на появу знань для «споживання» від «зовнішнього виробника».

предметом наукової рефлексії у галузі історії філософії має бути безпосереднє освітнє середовище, у якому історія філософія набуває втілення. Парадигмальність.

 Яка нагальна наукова вимога? Вимога – дослідити змісти, які вже функціонують. У чому найбільша проблема несамостійного, не самодостанього «виробництва» знань?   Освітній процес має стати об’єктом реальних досліджень. Нашим завдання було: на рівні аксіоматичних досліджень, тобто з опертям не на наративність і на прийняті розробки, змісти, контенти –  напрацювати, створити власними зусиллями ті поняття і терміни, якими б ми користувалися у нашому філософському повсякденні. Я спробував провести таку науково-дослідницьку роботу: попросив студентів 2-го та 3-го курсів, які слухали курс з модерної філософії, все прибрати зі столів і залишити лише аркуш і ручку – викласти концепти мислення (чи власної свідомості) з даного курсу. Це були терміни, які нагально перебували у свідомості і репрезентували таке явище, як змістова програма курсу Модерної філософії першого семестру викладання. Я був вражений: з’ясувалося, що це підлягає статистичній обробці; майже всі студенти виклали свої, як вдало Ярослав Андрійович Соболєвський назвав, хештеги свідомості з історії філософії певного періоду, вклавшись у 50-75 термінів. Це основа, яка має бути осмислена. Ті студенти, які отримували «нешвидкі результати», відповідно до визначеного обсягу часу, виклали від 60 до 65 одиниць. Отож, якщо ці терміни визначають обсяг контенту уявлень про той чи інший період, якщо даватиметься більше наративності, чи буде формуватись більша кількість цих термінів-хештегів у сучасних здобувачів знань? Якщо студенти, що виявляли незначну активність і ті, що виявляли найбільшу активність, продемонстрували наближені результати концептуалізації?

Знаходиться певна статистична основа для аналізу та підстава для дослідження. Виникає наступне питання: чи не можемо ми ці терміни перетворити на аксіоми, одиниці, які набуватимуть загального характеру в межах нашої історико-філософської парадигми? Знаючи обсяг досліджень, ми доходимо до визначення напрямку і означуємо галузь науки: це – лексикографічні дослідження. Маємо бути певними, що у лексиці власного повсякдення у царині історії філософії та філософії ми використовуємо безумовно щодо власних міркувань аксіоматичні терміни. Тут варто навести приклад: більшості відоме висловлювання: «Знание – сила» Ф. Бейкона, яке наявне у більшості навчальних і дидактичних матеріалів, всі його використовують майже «підсвідомо». Певний час тому мені спало на думку дізнатись, яке ж автентичне висловлювання Ф.Бейкона відповідає терміну, яким ми користуємось, який як «хештег» представляє дане явище в історії філософії. Результати розшуків також спантеличили: по-перше, існують серйозні дослідження у західній літературі, зокрема у британській, щодо вжитку даного висловлювання у Ф. Бейкона. Виринає, як щодо візуалізації висловлювання «знание – сила» у нашій культурі, невеликий додаток, який у різних працях застосовується Ф. Бейконом: «Knowledge itself is power». Але ж це катастрофічно змінює саме значення! «Knowledge itself is power» може бути перекладене, приблизно як: «Знання саме по собі є силою». Пов’язаний походженням цей термін з висловлюванням латиною: «Ipsa scientia potestas est», яке запроваджує у власні роботи Т.Гоббс, який, у свою чергу, замолоду працював секретарем у Ф.Бейкона і спілкувався з ним на різні філософські теми, а вперше задокументований відповідник змісту цих висловлювань належить Імаму Алі (559-661), у книзі 10-го століття арабською мовою. Але, які б були наслідки відсутності цього питання і не була б виявлена зазначена аксіоматична проблема? Існувала б нескінченна кількість казкових нарацій, ми б застосовували цей термін для оповідань, не маючи певності в історико-філософській  його аксіоматичності.

провідне завдання науково-методичного семінару з історії філософії певної філософської спільноти (парадигми), який об’єднує освітню і наукову складову.

 Провідне завдання науково-методичного семінару полягає у тому, щоб на рівні визначення одиничних аксіом – розглянути питання автентичності тих термінів-лексичних одиниць, які стосуються того чи іншого періоду історії філософії і мають безпосередній обіг у комунікативному середовищі. Йдеться про те, щоб контекстуально дослідити змістовну частину тих слів, яка складає актуальний словник з історії філософії.  Якщо ми маємо намір висловитись щодо чогось, ми маємо бути певні, що той контент, який міститься в терміні відповідає слову, яке ми застосовуємо. Ми маємо дослідити термінологічний зміст нашої свідомості. Коли ми застосовуємо слово – воно має мати характер лексичної одиниці. Наразі ми засновуємо методичний семінар саме з тією метою і завданням, щоб з’ясувати напрямок такої роботи. Бокал Ганна Василівна запропонує перший варіант підбірки термінів, які, з нашої точки зору, вкрай необхідні для руху дослідження китайської філософії. Ми також ставимо питання про засоби створення змісту одиниці освітнього процесу. Наш семінар спрямований не лише на оголошення, але й на здобуття нового знання, яке ми отримуємо шляхом обговорення і активної участі всіх зацікавлених.

Наше прагнення полягає у завданні переосмислення аксіоматичності історії філософії на рівні лексики, тобто, щоб той термін, який ми застосовуємо, обґрунтовувався науковим чином. На науковому семінарі присутні як студенти, залучені для набуття навичок наукового дослідження, так і викладачі, залучені до обговорення – всі можуть висловитись з будь-якого питання. На всіх рівнях, всі учасники виконають свою роботу, починаючи від фіксації і далі – до підготовки остаточного матеріалу, який має підбити підсумок нашого обговорення і дасть додатковий результат. Ми використовуємо всі методи фіксації: фотографування, відео та аудіо запис, які будуть співмірні зі стенограмою. Завершу: чим буде відрізнятись наратив від науки? Наратив не обов’язково закінчується новим знанням. Наука, яка не здобуває нового знання, не може претендувати на статус наукової події, якщо вона завершується тим, з чого почалась. Навіть якщо не вдалося набути, отримати нове знання, але процес здобування, який укладається і описується, відбувся –  це теж нове знання, яке має дати відповідь на питання: чи є сенс рухатись у запланованому напрямку.

Імовірно, що наступне твердження подивує, проте: парадигма філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка має власну філософську лексику, як явище виняткове і неповторне. Подібно до того, як таку ж неповторну лексику набула Києво-Могилянська академія, хоча там не існує філософського підрозділу факультетського рівня, інших навчальних і наукових закладів, у яких здійснюється філософські студії. Безперечно, що виникатимуть суперечки за обставин, коли лексичне поле однієї парадигми буде наражатися на лексичне поле іншої. І ми мусимо мати набутки для гідної наукової полеміки з опонентами, оскільки належимо до спільної царини філософії.

БОКАЛ Г.В.: Шановне товариство, прошу взяти участь у обговоренні. Будь-ласка. Запрошую до слова Бугрова В.А.

БУГРОВ В.А.: Я хотів би взяти участь в обговоренні нагальної теми. Отже, шановні друзі, я дійсно радий, що ми всі тут зібрались для того, щоб поговорити про те, що болить. Власне кажучи, 25 років історико-філософських знань в Україні, після марксистсько-ленінської парадигми активізували зазначені питання. Я навмисно не буду вживати термін «наука», бо буду певною мірою опонувати Тарасу Петровичу, оскільки, наслідки геґелівсько-марксистської парадигми назагал поставили дуже складні питання: а чи існує у нас історія філософії?

Сьогодні зранку я читав книжку 2002 року, яка проскочила попри мою увагу, «Діалоги про Європу», а саме, діалог з Полем Рікьором. Про те, як він писав «Конфлікт інтерпретацій», і що виявляється дотичним до того, що сьогодні якраз пролунало у доповіді. Ці 25 років дійсно ставлять питання, а що таке історія філософії і чи маємо ми власну історико-філософську автентичну школу? Тарас Петрович, наприклад, наголосив на двох парадигмах: університетській і Могилянській. Я би відзначив, що є ще, мабуть, парадигми в межах університетської, бо, якщо взяти ті лекції з середньовічної філософії чи з філософії Томи, що Андрій Олегович (Баумейстер) читає в Інституті Св. Томи, то, умовно кажучи, в межах одного факультету можуть бути різні лексикографічні описи. Я вже не кажу про те, що відбувається у Львівському університеті та в УКУ. Достатньо взяти наукові праці Українського Католицького Університету і ми побачимо, що там серйозний пласт, скажімо, філософської та історико-філософської термінології. Але, ймовірно, така відмінність є корисною. Досвід укладання «Словника неперекладностей» і його авторського колективу якраз і показує, що, можливо, дуже добре, що існують різні підходи і різні написання. Чому я і хотів взяти слово, бо у виступі Тараса Петровича, глибокому та фундаментальному, мене зачепив термін «наука». Тут і є проблема. На превеликий жаль, для більшості тих, хто закінчив філософський факультет чи дійшов до курсу «Філософія і методологія науки», мабуть, не буде великою таємницею, що ми маємо спотворення, бо ті, хто навчався в радянські часи, дивилися на науку крізь матрицю фізикалістської парадигми. Був класик – товариш Ленін, –  який написав «Матеріалізм і емпіріокритицизм». Завдяки цьому ми знали, хто такий Мах, Авенаріус, що таке «Віденське коло», навіть, що таке кібернетика, тому що це було потрібно для розвитку воєнно-промислового комплексу. Необхідна була обчислювальна математика: з одного боку, ідеологічне підґрунтя – Ленін – класик критикував їх, отже, вони достойні уваги; з іншого, існує прагматична ціль. У 70-ті – 80-ті роки ми знову перейшли на фізикалістську парадигму, бо, як згадував Ігор Алєксєєв у Звенигороді під Москвою на щорічних симпозіумах з «Логіки та методології науки», у 1982 році стався прикрий інцидент, жартівливий.

Один з доповідачів сказав, що, якщо він ще раз почує ім’я Томас Кун, то запустить черевиком. В «Структурах наукових революцій» присутній ухил, скажімо так, з фізікалістським психологізмом у виборі парадигми. Бо, як і Тулман, і Полані, Кун прийшов з природничого знання. Ось цей фізикалізм і є так званою стандартною концепцією наукової теорії з аксіоматикою, про яку згадував Тарас Петрович, з побудовою доведення та аргументації. Вона – непогана, але, на жаль, це 70-ті – 80-ті рр. Виявилось прикрим те, що ми маємо на факультеті осіб, які читають про сучасні наукові теорії, і, водночас, через те, що сьогодні ми дистанціювалися від наукового і, може, гуманітарного знання: вчимо латину і грецьку – малознайомі з сучасною світовою літературою. Поцікавтесь у пересічного студента філософського факультету, що друкується у журналі «Іноземна література» та інших – відповідь щодо обізнаності буде майже негативна. Проблема у тому, що це є поле прояву дійсно некласичних наукових теорій, про які читає професор Добронравова Ірина Серафимівна. Це є та синергетична парадигма, яку ми не сприймаємо, бо ми далекі від фізики, а вона утворилася у нерівноважній термодинаміці. Понад те, ще й виразником, поштовхом до цієї парадигми була анархістська, підприємницька методологія науки Пола Фойєрабенда з його «Anything goes!» – «Дозволено все!» Для того, щоб говорити про історико-філософську науку, ми все-таки повинні дефініювати і саму науку, бо на сьогоднішній день аксіоматичні теорії науки не користуються такою вагою, як ще 30-40 років тому. Саме тому, що аксіоматика жорстко прив’язує до певних шляхів виведення. Тут потрібно згадати теорему Курта-Гьоделя про принципову неповноту дедуктивних систем: коли ми кажемо, що є засновки, аксіоматика, тоді має бути інструментарій. Якщо ми дефініюємо історію філософії як відкриту систему, то тоді ми автоматично потрапляємо до вимоги визнання. Тому, дійсно, при всій нашій внутрішній нелюбові до фізики Пригожина, ця парадигма виявляється продуктивною, бо вона дозволяє, фактично, те, що в постмодерні, називають «різома». Будь-який інструментарій, будь-які засадничі речі. Головне, щоб це працювало на евристичний результат. Тому для того, щоб вживати назву «історико-філософська наука» ми маємо спочатку здійснити рефлексію. Ті, хто слухали курс Юрія В’ячеславовича Кушакова пам’ятають, що однією з його перших вимог було: для того, щоб здійснювати рефлексію, ми повинні мати матеріал для цієї рефлексії. Тарас Петрович вдало визначив лексикографію як цей матеріал. Хочемо називати історію філософії наукою – жодних заперечень, але ми маємо дати, принаймні, якийсь контур – що ми вважаємо під такою наукою? Я стикався з таким дослідницьким кредо Российского Государственного Гуманитарного Университета, серйозна школа: вони називають історію філософії «мета філософією». Хоча, це не є їхнім ноу-хау. У Лондоні виходить журнал «Metaphilosophy», який саме в такому контексті публікує статті про засадничі підвалини самої філософії. Тому ми дійсно мусимо знайти на цьому полі тверду точку підстави. І такою точкою підстави має бути лексикографія, може, навіть доречніше – джерелознавство, – те, що сьогодні у нас не дуже популярне, оскільки наразі головним джерелом виступає Вікіпедія та інтернет, на противагу автентичних текстів.

 Як на мене, одним із напрямів роботи семінару має бути слідування принципу «обернення на себе», тобто, історії філософії на саму себе: що вона є, чим вона може бути, чим вона оперує і до чого вона приходить – не до якихось остаточних висновків, а, очевидно, що проміжних. І ось тоді, мабуть, це і для студентів буде найкорисніше, бо на сьогодні якісь такі статичні висновки, статичні інструменти, мабуть, дійсно викликають відразу –  бо вони не цікаві. Не йдеться про циркову зацікавленість клоунами. Вони не цікаві тому, що вони не дають наступного кроку. Вочевидь, що сьогодні кожна точка має стати відправною для наступної. Я думаю, для всього нашого співтовариства було б корисно поміркувати над завданням: як представити історію філософії як науку. Дякую!

БОКАЛ Г.В.: Прошу, будь ласка, які є питання? Надаю слово Руденку Сергію Валерійовичу.