Зміст статті

 

РУДЕНКО С.В.: По-перше, я хочу подякувати Тарасу Петровичу та кафедрі історії філософії за чудовий захід і, головне, хотів би сказати, що він мене зацікавив не лише, як заступника декана. І я тут не у ролі заступника декана, а, радше, у ролі дослідника, який займається якраз методологічними проблемами історико-філософської науки, і у ролі доцента кафедри історії української філософії і культури, який, також, викладаючи курс історії української філософії стикається з тими проблемами, що сьогодні почали обговорювати: актуальність їх є беззаперечною.

 

Що хотів би сказати про перспективу. Це досвід наш – істориків української філософії – нам пощастило чи ні, однак ми з самого початку не могли працювати з Геґелем. Якщо в межах історії філософії, умовно назвемо її, світової, Геґель може бути прийнятний у якійсь формі, то в межах української філософії, класики це вже помітили давно, геґелівська модель в принципі не працює. Починаючи вже з 60-х, 70-х, 80-х рр. ХХ ст. у дослідженнях з історії української філософії ця методологічна рефлексія, яка продовжується сьогодні, вже мала місце. І те, про що говорив Тарас Петрович, видатний дослідник Вілен Сергійович Горський назвав терміном «вихідна напруга». У будь-якому історико-філософському дослідженні завжди є вихідна напруга історичної і філософської складових. Особливо в історії української філософії ця напруга відчувається і вже є досвід вирішення цих проблем. В межах останніх 20-ти років, наскільки мені відомо, в історико-філософській літературі, яка присвячена історії української філософії, мали місце різні підходи до розв’язання оцієї вихідної напруги, аксіоматизації історії філософії. Тут можна згадувати багато імен: того ж Горського, Лісового, Огородника, Йосипенка та інших. В історії української філософії є досвід аксіоматизації, який би я умовно назвав підходом, який можна по аналогії з історією науки порівняти з конвенціоналізмом, як Володимир Анатолійович Бугров вже згадував. Своєрідний історико-філософський конвенціоналізм.

Наголошу на тих проблемах, які виникли в межах історії української філософії; коли ми замість того, щоб приймати геґелівську модель – вводимо класифікуючу систему, певну аксіоматику. Аксіоми стосуються не матеріалу, а самої класифікуючої системи. Які проблеми виникли з введенням такої класифікуючої системи в національну філософію – українську філософію: у нас почали з’являтися українські Сократи, українські Платони, відоме тлумачення української філософії як кордоцентризм і так далі. Чому так відбулося? Була введена деяка аксіома – чи то Юркевич, чи то Сковорода. Як сказав Володимир Анатолійович Бугров, аксіоматика потребує виведення і ми отримали результат. Це один із досвідів. Мені дуже сподобалась ідея, висловлена Тарасом Петровичем щодо лексикографічного дослідження. Одразу згадався такий сюжет: «Спочатку було Слово». Дійсно, мабуть, з цього потрібно починати. Яка перспектива майбутнього розгляду цієї проблеми, я зараз кажу більше про історико-філософські дослідження в національній формі та досвід викладання цієї дисципліни – роботи зі студентами. Як гіпотезу для нашого майбутнього дослідження я хотів би запропонувати таку: мабуть, нам не стільки потрібна аксіома, скільки вихідна ієрархія. Вихідна ієрархія нам завжди потрібна для того, щоб, зрештою, її спростувати. Історик філософії повинен побудувати ієрархію філософів, але побудувати її виключно для того, щоб потім від неї відмовитись. Це, до речі, ідея не нова; це ідея, яка виникає в межах історії науки, одними із засновників якої є Нельсон Гудмен, Гіларі Патнем – реалізм і його критики відповідні. Така ідея також може бути продуктивною і також може бути представлена, як майбутнє нової методології і викладання, і дослідження. І ще один аспект, на який би я хотів звернути увагу. Потреба єдності не лише освітньої і наукової, але й інноваційної діяльності. Така гіпотеза, така перспектива, на мій погляд, є цікавою. Я думаю, що в майбутньому ми співпрацюватимемо і я з задоволенням візьму участь в роботі семінару. Дякую!

БОКАЛ Г.В.:Прошу, будь ласка, чи є репліки, можливо, запитання?

КОНОНЕНКО Т.П.: Ми намагаємось зараз стенографувати, аби відзначити певні полемічні, або настановчі висловлювання, аргументи, які вже тут пролунали. Я лише відзначу, чому ведеться наукова стенограма. Ви вийдете з цієї аудиторії, спробуйте завтра відновити порядок тих проблем, які обговорювалися. Навряд чи вам вдасться це зробити, хоча б на 30 %. Пам'ять дуже специфічна річ.

Я, звісно, згідний із думкою Володимира Анатолійовича Бугрова і Сергія Валерійовича Руденка. Ідея природничих наук дуже потужно була подолана саме Р.Декартом. Ще раз хотів би наголосити на тому, що у Декарта існує триєдність. Чому він вів мову про універсальний метод? Тому, що тут не мало ваги, що ставало предметом осмислення. Мало значення, як ми осмислюємо цей предмет, або правильність методу.

Як ми будемо працювати із одиницями, які репрезентують історико-філософську лексику – це теж стає предметом нашого дослідження. Тут слушно зауважив Володимир Анатолійович Бугров – слід ставити питання джерела історії філософії. Ми маємо мати в нашій мові константи, на які ми можемо спиратись у відкритій системі розширення змісту джерела. Якщо ми знаходимо якісь нові знання щодо цього джерела – ми їх маємо додавати до контенту: фактично виникає своєрідна концепція управління контентами. Контенти ж мають створюються, як відкриті утворення. Бо, якщо буде зафіксовано, що дещо є чимось вичерпним, то знайдені нові змісти не буде змоги органічно долучити до попередньо набутих. Другий момент, який був відзначений і почутий: насправді, ми живемо у Беркліанській конструкції «Esse est persipi». Якщо я сприймаю ідею того, що існує поза тим, що я не сприймаю, то це теж є моя ідея. Що може бути предметом рефлексії для нас? Тіло освітнього середовища, яке склалося на нашому факультеті, у ширшому розумінні – у нашому університеті.

Ми маємо змогу органічно досліджувати будь-які прояви того, що називається освіта в найрізноманітніших галузях з історії філософії. Безпосередні контенти мого уявлення про історію філософії походять з того середовища, у якому ми перебуваємо: мені, на жаль, невідомо, як читають лекції в Українському католицькому університеті, в «Могилянці», в Лондонських університетах тощо. Тут вигулькує те, що називається філософія освіти. Філософія освіти є рефлексія над безпосереднім освітнім середовищем, у якому перебуває той, хто прагне його осмислити. Прагматична мета полягатиме в тому, що ми не ставимо завданням всесвітню історико-філософську революцію. Виходячи з того, що є – існуючого розпорядку викладання історії філософії, який забезпечується факультетом, кафедрою, потенціалом окремих викладачів – будемо прагнути забезпечити таке викладання, щоб інструментарій – термінологія – набув автентичного значення. Наразі предметом розгляду буде філософування у Китаї: 19 термінів, які зусиллями наукової спільноти – я не беру до розрізнення студентів і викладачів, будуть прицільно розглянуті. Наука ж бо щодо регалій винятково байдужа. Ми отримаємо лексику, випрацювану в межах нашого середовища. Через такий рутинний процес хочеться відшукати, що таке «філософічне» і де його шукати. Раптом історія філософії – це дослідницька дисципліна? В значенні «подорожувальності» – як філологія – дослідження написів, експедиційності? Реальність полягає у тому, що ми досліджуватимемо об’єкти доступними наразі засобами. Через певний час – залежно від результату, але він має бути доступний і очевидний для нас – ми будемо ставити собі завданням наступні дослідження. В цьому сенсі я дякую за зауваження Володимиру Анатолійовичу Бугрову та Сергію Валерійовичу Руденку, думаю, і цю методологічну частину ми братимемо до розгляду.

БОКАЛ Г.В.: Ще запитання, бажання долучитися до обговорення? Пане Вячеславе, прошу.

ЗАГОРОДНЮК В.В.: Перш за все, хочу привітати таку ідею, адже в рамках власного дослідження виявилось, що будь-яке дослідження має базуватись на власній лексикографії, на власному словнику, в нього має бути власна герменевтика, яка передбачає, перш за все, чітке та ясне оперування термінами. В мене народився ряд запитань до Тараса Петровича. Попри те, що була задекларована принципова відкритість системи і свого роду іноваційність, все ж мені в ній почулися всі ознаки такої класичної, раціоналістичної системи. Що мається на увазі: стоїть чітке завдання, іде лінійний процес, результатом є приріст знання, що спирається на певну аксіоматику. Щойно я побачив тему семінару, мені стало цікаво, що таке аксіома, аксіоматика. Це усталене знання, яке не має бути поставлене під сумнів, аксіома приймається як те, що є. Отож, як ми можемо говорити про відкриті системи та багатоманітність, якщо ми спираємось на аксіоми? Якщо йдеться про класичну раціональність, про систему такого типу, то чи не варто нам апелювати до мислителів, які її обґрунтовують? Наприклад, на Карла Поппера? Особисто в мене при роботі з термінологією постійно виникали запитання верифікації та фальсифікації, тому що дивлячись на результати, які я отримував у своїх дослідженнях, я розумів, що надаю терміну якесь визначення, але я цілком можу замінити його іншим, і який, відтак, буде результат? Таким чином, постає питання про критерії істинності: коли потрібно зупинитись, чи варто зупинятись взагалі? Як на мене ситуація виглядає так: ми проводимо семінар з китайської філософії, далі обговорення, під час якого нам дають повне звучання термінів, можливі значення. Наступний семінар, я так розумію, за Античністю, далі – за Новим Часом і так далі. Тобто виходить, що аксіома довкола китайської філософії є стала і це знання є в якийсь спосіб закріпленим. Яким чином вона закріпилася, хто є гарантом, коли відбулась верифікація, чи можна це фальсифікувати? Дякую.

КОНОНЕНКО Т.П.: Дякую. Абсолютно слушні запитання. Чи залишається аксіоматичність суто раціональною? Залежить від того, як ми будемо ставитись до питання, що таке розум. Аксіома навіть картезіанського вигляду має певним чином бути обґрунтована. Для Декарта надзвичайно важливо було поєднати ідею точки, ідею одиниці зі статусом очевидності Ego. Тобто те, що обчислення починається з одиниці є настільки ж очевидним, як і те, що я є. Як би ми не стверджували, аксіоматика буде пов’язана з ідентифікаційними, в значенні персони, ознаками. Це буде для мене безумовний факт, на який я спираюсь. Чи має це динамічний характер? Безперечно. Ми шукаємо відповіді на те, як цей процес відбуватиметься. І чому я в ширшому розумінні веду мову про джерела філософічності? Ми не маємо можливості у визначенні історико-філософського джерела зупинитись винятково на раціональних схемах. А от текст, яким він існує в наративності, у нашому дискурсі – це виняткова спроба інтерпретації текстів сумнівної якості. Літературна мова вже не відіграє тієї ролі. Бо є стандарт мови. Стандарт передбачає граматику, компетенцію, говоріння, написання, участь у дискусії. Мова визначається за різними компетенція ми,  «опертя» мають бути функціональними. Чому б нам не вийти на пошуки очевидності джерела історії філософії? Однак, тоді ми відкинемо традиційні уявлення для постання філософічного контенту. Які він буде мати ознаки? Ми маємо дійти до пропозиційних змістів. Поки ми не маємо здобутого матеріалу, нам важко говорити про його характер. Правильний аргумент про необхідність поглиблення руху далі.

ТРУШ Т.В.: Тарас Петрович має на увазі, що не буде ніякого примусу у визначенні змісту терміну.

КОНОНЕНКО Т.П.: Так, так. В чому буде полягати наша пропозиційність? В тому, що ми узагальнюватимемо те, що нами здобуто. Нам важливо, щоб була автентика змісту, який додається до попередньо встановленого змісту і джерело його походження.

ЗАГОРОДНЮК В.В.: Тоді дуже просте запитання. Я, приміром, пишу дисертацію: мені писати «бас» чи «бус»?

 

КОНОНЕНКО Т.П.: У нас знову постає питання вибору. Напишіть, що один вважає так, а інший – так. Хто взагалі має стверджувати – як правильно? Але, необхідно чітко вказувати джерела надходження змістів.

Ми маємо створити лексикон – зібрання слів, якими ми можемо охопити певне явище. Яка буде класифікація – буде зрозуміло, коли назбираємо достатньо матеріалу. Я не виключаю, що цей матеріал, який ми здобудемо взагалі може переформатувати нашу уяву про історію філософії. Бо саме матеріал сформує засоби того, як його взагалі викладати.

БОКАЛ Г.В.: Дякую. Прошу, пане Віталій Туренко.

ТУРЕНКО В.Е.: Мені хочеться декілька слів сказати про античний словник любові. Як відомо, їх два: давньогрецький і латинський. Я постійно зіштовхуюсь з рядом проблем: по-перше, це проблема перекладу. Взяти хоча б «Риторику» Арістотеля, друга книга, четверта глава, присвячена питанням «Що таке любити?» і «До кого ми відчуваємо любов?» Там присутнє поняття «філія». Але ж ми знаємо, що в «Нікомаховій етиці» «філія» – це дружба. Мене постійно зачіпає питання: чому і дореволюційний переклад і сучасний пропонують в «Риториці» переклад «філія» як «любов»? Це не єдиний приклад. У Платона я зіштовхуюсь з тим, що можна перекладати або любов, або пристрасть. У нас просто звужене розуміння, але ж є й пристрасть, й захоплення, й адюльтер, й цілий калейдоскоп довкола любовних феноменів, які можна, якраз, і перекладати, щоб був багатий переклад, а не сухий. Я бажаю успіхів нашому починанню! Дякую!